З огляду на старість...

Для вас - це краплинка, для них - океан… для вас - це мить, для них - безмежність… для вас - це порух душі, для них - невимовне відчуття щастя…
Це про старих людей, про тих стареньких бабусь і дідусів, які прожили, ой-йой-йой, яке довге життя… нам і не снилось.. і невідомо, чи ми дочекаємось від себе цих зморщок на обличчях, цих старих вузлуватих рук, цих мудрих, здебільшого сумних очей…
Старі люди часом подібні на дітей, інколи на ляльок… Така щемлива дитяча лялькуватість плине до тебе, коли бачиш стареньку бабцю, котра сидить на лавочці у сквері, споглядаючи перехожих… Срібні підвиті кучері, дбайливо укладені на голові, прикриті сітчастою чорною шапочкою, вуста, ледь торкнуті помадою, і щічки, нарум’янені, мов два райських яблучка. А ще чорна або зеленава сукенка з білим мереживним комірчиком…
- Чим довше живеш, тим менше тобі потрібно, тим меншою дрібкою ти задовольняєшся, – сказала мені якось моя старенька вісімдесятирічна товаришка. Не дивуйтесь цьому слову… Вона є товаришкою, якій можна розказати все, що наболіло, вона може бути тобі матір’ю або бабцею, якщо твої рідні вже дивляться на тебе з небес, вона просто стара людина, коли тобі конче потрібна мудра житейська порада.
- Я щаслива, коли хтось мене відвідає, рада, коли дзвонить телефон, мені вже так мало треба… Тільки трошки спілкування, просто, щоб хтось про мене згадав…
Вона зараз живе життям своїх приятелів, бо її життя – це довга дорога незгод і лиха, що залишилась за плечима. З нею - тільки спогади, тільки свічки, котрі блимають під божницею та перед світлинами рідних.
Я сиділа нещодавно в якійсь там установі і тишком-нишком спостерігала за стареньким навпроти мене. Черга – чоловік з двадцять п’ять… Всі ділові, зі своїми проблемами, страшенно зайняті… Кожне хотіло би впхатися без черги, правда, народ уже не той, не дуже і пустить…та я не про це… Так от, сидить дідусь, сторожко поглядаючи навколо, щоб, бува, хтось його не обскакав… Обшарпане пальтечко, старі, грубі черевики на ногах, якісь папери в руках… Раптом я побачила, що його голова злегенька похилилася… він задрімав… Зі сторожкого, насупленого, - його обличчя вмить зробилося якимось наївно - беззахисним. Він легенько ворушив вустами, тихенько плямкав уві сні і посміхався дитинячою посмішкою. Люди, котрі сиділи поруч, тільки-но голосно обговорюючи свої проблеми, подивились на нього і раптом замовкли. Запанувала тиша. Він спав хвилин зо п’ять і ніхто не перервав його сон різким словом. Прокинувся, трошки знічено потер очі і кожному подарував свою вибачливу усмішку, зігріваючи всіх , таких вихолоділих та заклопотаних, промінчиком тепла і мудрості.
Їм дуже потрібна наша увага, доброта та вирозумілість.
Не біжи заклопотано через дорогу, не звертаючи уваги, що поряд з тобою боїться стати на проїжджу частину літня людина, не сичи злісно, а пропусти без черги старого, який потребує аспірину чи валідолу в аптеці. Зупини свій біг на хвилину і поможи донести до під’їзду ту його торбину. Вона ж бо тобі, мов пір’їна, а йому – невимовний тягар в старечих руках. У тебе усе життя попереду – у нього ж залишилась мить.
Для них, цих старих одиноких людей, життя практично спинилося. Такий парадокс – шалено мчать останні літа, дні, хвилини, а життя стоїть на місці. Ні, воно теж летить, але повз них, і тільки вітер шугає… А вони, мов ті пташки, що сидять на гілці, чіпляються з останніх тремтливих сил за тріску, щоб те шумливе, бурхливе, заклопотане життя, не потягло їх із вітром у прірву.
А прірва онде, недалечко причаїлася, вишкіряючи свої гнилі зуби. Ця прірва зветься – нужда і злидні. Це у ній борсаються ті, кого викинуло обабіч дороги, хто копирсається у смітниках, витягаючи окрайці хліба і сяку-таку одежину.
Роззирнись навколо і ти все побачиш сам… Як багато серед них знедолених… Ось на ринку йде бабця поміж рядів, простягаючи руку по допомогу. Хтось дасть дві картоплини, хтось цибулину, а хтось копійчину…
Стоїть в переході маленький, сивий, зігнутий у три погибелі, дідусь, просячи милостиню. Не відвертайся, не проходь повз нього з відсутнім поглядом, заспокоюючи себе думкою, що то все є злочинним бізнесом, і у нього вдома матрац, набитий золотими монетами… Ти ніколи достеменно не знатимеш, бізнес це чи ні, є той матрац чи немає, а своєю огульністю можеш залишити без куска хліба нещасну старість. І навіть якщо це бізнес, і навіть, якщо тому, хто просить, перепаде лише дещиця, а лев’яча частка цих грошей піде до кишені шахраїв, зупинись і простягни старому ту копійчину. Він-бо вже не зможе її заробити працею, як ота дівуля, яка загорнувши малу дитину в брудний коц і почепивши іконку на груди, простягає до тебе руку, бурмочучи завчене «нехай Бог помагає»…
Проходячи повз старість, не гомони з приятелем про погану владу, недобру державу та благочинні організації, які повинні опікуватися такими людьми. Поки ти гомониш, хтось старий помирає зимою в парку під лавкою, не спромігшись нажебрати, щоб зігрітися чаркою горілки і шматком дешевої ковбаси, а хтось падає ниц додолу у своїй теплій хаті, одиноко лежачи на долівці і вмираючи від інсульту, так і не дочекавшись помочі від заклопотаних сусідів чи знайомих.
Простягни їм свою руку вже зараз… Адже для тебе – це лишень краплина уваги, а для них – океан твоєї доброти, для тебе - це миттєвий порух душі, а для них - невимовне почуття вдячності і щастя, для тебе – це хвилина, а для них – останні миті, зігріті теплом твого серця.

Панацея чорних окулярів

Вона відкрила дверцята бару. Взяла пляшку коньяку і ковтнула просто з пляшки. В цей момент, як завжди, її звеселила власна зловтішна посмішка і думка – «як було б гарно, якби мої сквашені бюргери зараз глянули не це». Далі зробила ще один завчений рух, а потому замок дверей клацнув і вона вийшла на вулицю. Сонця не було… а може воно було, тільки вона його не бачила – не могла, або не хотіла… Вітер перевертав на бруківці сміття, що звечора назбиралось в контейнерах, не вивезене вчасно прибиральниками. Смішно…доросла тітка, а йде, шурхотячи широчезними джинсами, сорочка висить, поверху кацавейка, на ногах гуцульські постоли. Запалити, чи що, для повного антуражу? І пройтись, човгаючи постолами, не звертаючи ніякої уваги на здивовані, законсервовані, снобістські погляди міщан?
1 травня – кумедний день для тих людей, хто ще асоціює його з днем «трудящихся всех стран». Мені здається, що тільки з розвалом радянського режиму у цьому святі проклюнувся, накінець, його первинний смисл. Тепер у цей день всі, хто може, чимчикують на городи садити картоплю замість того, щоб крокувати колонами по місту, вимахуючи червоними прапорами, підкріпляючись на ходу стаграмами і канапками з докторською ковбасою. Пройшли, на щастя, і ті часи, коли нас, студентів, виганяли на «воскрєснік» прямісінько на Великдень. Звісно, ніхто нічого не робив, так собі валенсались попід вікнами аудиторій, чекаючи фінального свистка головного інститутського комсомольця. Совєти, хоч маленьку прикрість, а конче мали зробити – примусити всіх домашніх чекати з великоднім сніданком, доки бідного студента не відпустять додому з примусової праці.
.То що ж сьогодні робити, чорт забирай? Може шаснути до якоїсь, чи то товаришки, чи подруги, та як би вона там не називалась… Просто співрозмовниця або, що скоріше, спів… ні не спів…, а просто - мовчальниця. Мовчальниця – це те, що треба, бо вона давно вже не виносила подруг, які пробували давати дурнуваті поради або вставляли свої п’ять копійок в її неспішну оповідь. Вона приходила без попередження. Коли хотіла. Зручно всідалася на тапчані у позі лотосу і починала вербалізувати свої думки. Часами історії були справжні, часами – брехливі, а іноді її уява вимальовувала таке, що годі було озвучити, а сприйняти мовчальницями і поготів.
Чую за стіною святкування сусіда – п’яні викрики, лайка і грюкання по столі кулаками. Таке святкування в нього щодень, опісля прийнятого на груди самогону. А загалом непоганий дядько. Коли тверезий, звісно. Послужливий. Зимою, коли сніг замітав двір і поріг так, що годі було виткнутися з хати, він стукав у вікно, пропонуючи розгребти стежину. Я раділа і давала йому за кожну акцію милосердя 2 гривні. Він хутенько брався до роботи і через 10 хвилин цивілізація прокльовувалась на моєму подвір’ї. Зате в нього в хаті насувалась чорна хмара, бо по роботі, взявши в мене злощасні 2 гривні, він прожогом біг до сусідки по самогонку, і рівно за півгодини за стіною спалахувала сварка. Кожен раз даючи йому гроші, мене муляло сумління, здавалось що я своїм лінивством потураю його хворобі, я відчувала себе винною перед його дружиною, напевне, нещасною, змученою жінкою. Мене вистачило лиш на те, щоб якось сказати йому про свою гризоту, простягаючи все ті ж 2 гривні. Він усміхнувся, запевнивши мене, що в них в хаті сварки щодень і без горілки. Я полегшено зітхнула, ховаючи в глибині душі і свою гризоту, і викиди сумління.
.День народження, це що свято справді? Свято чого? Усвідомлення, що ти вже настільки доросла, що перестала вірити в солодкі обіцянки? В оберемки троянд? В шикарні ресторанні вечірки ( залежно від того, хто поряд з тобою – романтик чи матеріаліст) ? Скільки випито коньяку… Скільки знищено риб’ячих яєць…

Чудової самогонки тільки-но випили плящину – справжньої, міцної, зробленої дядьком для себе, для свого ніжного шлунку, який не може перетравлювати всяку бурду, що нею рясніють полиці сусіднього магазину. А тепер, по цій плящині, , мене чомусь пробило на клацання по клавіатурі. Добре, з’їм ще цукерку… ну його к бісу, це правильне харчування… Чому б опісля закушуванням дрогобицькою ковбасою та ложками ікри, не зжерти ще цукерок, і свято шлунку нехай увінчається блювотинням і вранішньою мігренню. Добре було би за одним разом виблювати все те, що назбиралось за кілька років в душі, але то ж треба літрів десять марганцівки влити в себе, а це вже мазохізм явний, та і результат може виявитись ніяким. Все одно ці клятущі проблеми переповзуть, як слизькі вужі, у наступний рік. І що тоді, який сенс у всіх тих блювотах, марганцівках, очищеннях , ворушіннях «звилин» і прочая…
Ворожі западенському менталітету цукерки «Беліссімо»… Назва якась італійська, смак - кращого годі шукати, особливо вставляють після самогону, виробник – «Конті», Донецьк. Наш здурілий народ не купує батончики «рошен», бо він «підарас»… та не народ, а отой хазяїн рошенівських батончиків… Отакої, звихнулись на політиці старе і мале..
Обклалась книжками з усіх сторін. Кілька днів тому, на книжковому ринку, серед всілякого мотлоху, що заполонив полиці, витягла дещо з попсячого Муракамі, «Джмелиний мед» Ліндгрена та новомодню ОКсану Робскі. На широкому ліжкові притулився до Муракамі телефон, попільничка, цигарки. Поряд з ліжком пічка, власне не пічка, а така собі сільська піч з блятами. Свою історичну роль цей п’єц давно не відіграє і наразі служить пляцом для горняток з кавою, обгорток з печива, тарілок, тарілочок, свічок, образків і всілякої іншої атрибутики мого теперішнього життя. Робскі не вражає. Читається легко, швидко, напружувати уяву і мозок ні до чого, але і в цьому є свої плюси. Ось ще десь з-під подушки витягаю Карпу. «Фройд би плакав». Плакати йому там причини немає, але читаю з цікавістю. Таке собі звар’йоване дівча, Фройд, читаючи, ствердно кивав би головою.
Треба ще й комп’ютер в ліжко затягти, та наразі на ноутбук фінансів немає. Зараза, а супер було б, лежачи, зафіксувати дві-три думки, що прийшли до голови.
Пробую наговорювати текст на диктофон – ні дідька лисого не виходить. Усі думки одразу, мов схарапуджені лошата, кидаються врізнобіч, перед очима цей сріблястий дурнуватий «панасонік», а в голові – порожнеча. Напевне, треба бути хоч трішки актором, щоб вміти писати оповідання з допомогою диктофону. Замість зосередитись на тексті, прислухаюсь до власного тембру, до інтонацій. У відповідальних, «душевних» моментах голос дрижить і мені стає соромно… І як актори виносять на люди всілякі почуття?
Сяду краще до клавіатури, так воно ніби ліпше просуватиметься. Виповзаю з ліжка, перекинувши попільничку на простирадло. За вікном яскраве сонячне проміння, пташки несамовито голосно співають, молоденьке листячко шелестить на деревах… Не буду нічого писати, піду обійматись з природою…
Смішно до кольки, що, незважаючи на ті всі шизофренічні оповідки, мовчальниці слухали завжди уважно, ствердно кивали маківками, погоджуючись з основними тезами оповіді… Та нехай спробують дзявкнути проти! Вона піде і більш ніколи не прийде – плачте, ридайте, пришелепкуваті дурисвітки. Потім будете згадувати, яка то була у вас креативна подруга! Ох, як їм любо вимовляти це слово «креативна». Тут має місце власне їхнє, солодке приниження – мовляв ми не такі, як вона, вона інакша, ми не зовсім її часом розуміємо, але вона така прикольна, «ну я просто тєряюсь»… А спитай, що таке креативність – будуть, викотивши очиська, довго на тебе глядіти, а сформулювати так і не зуміють…
А чого ж її так приваблює спілкування зо всякими дурисвітками, які до Еллочкиного лексикону ще додали слово «креативність»? Скоріш за все, їй, як повітря, бракувало нових «народних» типажів, щоб потім досхочу познущатись, висміюючи їхні інтелектуальні потуги. Недобра, ох, яка злісна подруга! А чого власне Сіму приваблювала Еллочка, адже сама вона була страх якою освіченою дівчиною? Може працювала на контрасті, котрий і зараз спостерігається у цьому, такому кумедному житті?
У підземному переході бурлить інтелектуальне життя – книжковий ринок. Рай для любителів читання, рай для любителів понтів.
- Ах, «Код да Вінчі»…ну я просто в шоці була, коли прочитала…
Та що ти там зрозуміла, дурепо? Була в шоці? Та це я в шоці, коли чую від них такі слова. Від тих дівок, котрі на генному рівні окрім «як то файно було вчора з Миколою» ні про що думати не можуть … не вміють..., незважаючи на вищу, куплену батьками, освіту і «креативні» знову ж таки джинси з золотистим метеликом на задниці. Та ну його, ця «граалева» тріскотня тут теж ні до чого…просто приклад, як «освічені чуваки та чувіхи умняка давлять» і нахапаними словосполученнями намагаються усталити серед таких самих «креативщиків» свою освіченість.
Як то сумно, коли тебе не розуміють… Здавалось би - кохана людина. Ти збираєшся прожити з нею решту свого життя, а вона напивається і, промовивши завчене « ти стаєш агресивною, кохана», валандається спати. І це незважаючи на те, що твоя думка тільки-но почала плинути, як ріка, часом – водограєм, часом – тихим плесом, але широко і могутньо, як то і належить «креативному» світоглядові. Щось я таке «завумне» пишу, навіть самій часом подумки важко проговорюється, а що вже бідному, переобтяженому щоденними турботами, читачеві… До дупи всім і твій світогляд, і твої думки, і твої сумніви, зрештою і ти сама. Кожен в своїй шкаралупі, котра ще добре, як нагадує черепашу, бо, зазвичай, їжаки по місту гасають, дрібно та прудко перебираючи ніжками, заклопотано притискаючи лапкою телефон до вушка та настовбурчуючи голки у всі боки.
А хіба я розумію сама себе, свою суть? А хто власне, крім закостенілого сноба, може похвалитись тим, що він все, здуріти як, розуміє у житті? І не тільки власному, але й у житті інших людей? А я от не розумію…
Розумію інстинкти. Коли в твоїй уяві, без втручання власного розуму, виникає часточка чийогось тіла. Напевне, ти здогадуєшся, чийого, може собі признаєшся, а може й ні. Та це несуттєво. Це спричинює млость у тобі… але що ж…зважаючи на те, що тієї часточки поруч немає, і ніяким способом не зможеш наворожити її біля своїх вуст – ти вмикаєш уяву…і ось вона…він… вже коло тебе. Вже з тобою… Вже в тобі… і нічого зараз не треба, тільки б вона…, він… не покинули завчасу твого тіла, дочекались, поки заспокоїться твоя плоть…
Замок дверей клацнув, впускаючи її у захищений простір власного житла. Вона зробила завчений рух рукою, здіймаючи чорні окуляри і відкрила дверцята бару… Включила комп’ютер, присунула ближче клавіатуру…
Полинула музика, дещо меланхолійна, але світла і прозора, як краплина води, що сяє на вимитому дощем листку клена. Старого, великого клена, котрий вітається з нею щоранку, стукаючи гіллям у вікно.
Під фортепіанні звуки Гримальського так гарно пишеться… Створено 2005 року