Про мене
- Ксенія
- Господь оселив наш народ в центрі Європи, в краю, де котить свої хвилі могутній Дніпро, де милують наше око карпатські плаї,де дзюркотять кришталево чисті гірські потоки,в краю,де співає свою пісню соловейко. Господь оселив нас в краю з помірним кліматом, а це значить що зимою не дошкуляють нам тріскучі морози, а літом спека, в краю,який знаходиться в спокійній сейсмологічній зоні, а це значить, що наш Творець захистив нас від великих руйнівних землетрусів і вулканів, від руйнівної сили вітрів – торнадо і смертоносних хвиль цунамі. Натомість дав Творець нашому народові родючі чорноземи, багаті корисними копалинами, дав нашим людям великі здібності і таланти, завдяки яким з нашого народу вийшло багато письменників і поетів, композиторів і піснярів, що відомі всьому світові. Отримали ми від Бога співучу мову, дзвінкі голоси, щиру гостинну вдачу, прекрасну вроду і багату культуру, а зветься край цей Україна. Кожен свідомий українець любить свою державу, свій народ, свою культуру, поважає свої традиції і в їхньому дусі виховує майбутні покоління.
суботу, 23 квітня 2011 р.
понеділок, 18 квітня 2011 р.
Заслужені попзвйозди на тілі України
Забігло враже військо на наші культурні терени! Підстаркувата Пугачова з Галкіним, «носітєльніца раскошнава бюста» Анфіса Чехова, московський хрінопліт грузинського розливу Кушанашвілі, Попелюшка з отилим Басковим, Міхалково-Канчаловська жона Юлія Висоцька теж вострить лижі в Україну… Понаїхали!!!
Цих «развлєкательно-сіропних» передач тьма, таке враження, що всі гастарбайтери з ближньої Московії і далекої Расєї перебрались жити до Києва. А той Київ, і так заїжджений і змордований своєю власною кацапнею, манкуртами , перекиньчиками і бідними селюками, котрі не знають, як їм тут, у граді столичному балакать, чи по-городському, чи своєю селянською говіркою, вже того й гляди лусне, як та бульбашка, і посиплються навкруги теї бульбашки « русскіє фрази, словєчкі і прібауткі», тлусто вимащені і приправлені «грузінскімі шутками» Отаріка Кушанашвілі.
А ось і нова порція сміття від «Інтеру» не забарилась. Розважальні програми і шоу уже ведуть наступ на українство не так примітивно і грубо як раніше, а більш витончено. В чому ж полягає це єзуїтство?
Вмикає звичайний собі дядько, чи тітка, чи дівчина молода, чи ще хто там є, телевізор і що ж він бачить суботнього вечора?
Ну, наприклад , це оновлений «Розбір польотів» на « Інтері». Передача присвячена розмірковуванням про те, чи потрібні звання заслужених артистів, кому, за що і коли має бути те давання. У ролі «заслужених», читай дівчаток для биття, виступають дві наші кралі – Наталка Карпа і Христина Охитва. Відносно абсолютно бездарної Карпи маю власну здогадку, що давати прийшлось однозначно, а опісля може вже і їй хтось щось таки дав, і маю надію, що не треба розвивати ту думку, кожному і так ясно, хто, що, кому і за віщо. Але ж, Боженьку милий! Ліпше би вони роти не розкривали, вже хай краще «тіпа» співають, ніж говорять, бо відразу видно, що шурхотіти клепками в мозкові та ще й вербалізувати те шурхотіння їм не до снаги.
Ні, я не дивуюсь ведучій Юлії Литвиненко. Ще минулого року вона так «застовбила участок», що куди не глянь, в який бік, вибачте, не плюнь на тому каналі – усюди вона. Отаріку взагалі нема чого дивуватись – хлоп в Московії наплодив дітей і мусить якось їх підгодовувати, а що Москва від нього рило вже верне, то Кушанашвілі скоренько у вагон скочив і метнувся в гостинні обійми головного есбеушника Хорошковського.
Сидить за столом семеро людей, двоє з них розмовляють українською, а висміюють їх і критикують п’ятеро «русскоговорящіх», трохи перевертнів, трохи зайд.
І хоч розпирала злість і справедливий гнів все моє єство, а я таки додивилась ту передачу до кінця. Не заради Отаріка - острослова, а заради тих наших двох «заслужених» дуреп, котрі вилізли в студію. Я не думаю, що хтось їх тяг на шнурку, хоча палкою певно поганяли. Існує велика вірогідність того, що пришпарились вони за наказом продюсера, котрий вважає, що смердючий піар – то теж кльовий піар. Може якраз хтось з ними хоч так, а познайомиться, може навіть компакт-диск того гівна купить, яке вони нацвірінькали в студії звукозапису.
Ну навіщо, скажіть, звідусіль кричати, яка у нас купа ворогів, росіяни, чукчі, і іже з ними… Нам, нещасним українцям, як поганому танцівникові, всі заважають жити, заважають бути патріотами і виховувати патріотичних дітей. Та на якого чорта нам тії вороги, як ми самі себе в гріб заженемо, ще й цвяхами кришку гарно заб’ємо, щоб міцно і назавжди поховати, глибоко в землю запорпати надію на культурне відродження України. Достатньо двох таких заслужених українських «співачок» в телепередачі раз на тиждень, щоб через рік вся аморфна маса нашого суспільства побачила, з кого можна лаха дерти, а до чиїх «умозаключєній» треба прислуховуватись.
Та не таке вже і тонке то їхнє політичне пройдисвітство. Бо неозброєним оком видно, як просто можна взяти двох бездарних безголосих неуків ( зауважте, україномовних!) і розкритикувати їх (справедливо між іншим!) «болєє умнимі, опитнімі таваріщами». Обгидити треба неодмінно українку, бо ту ж Тіну Кароль, чи Власову, чи десятки інших «русскопающих» пискунів шоубізнесу чомусь їхні продюсери на посміховисько не виставляють. Тут спрацьовує грубий розрахунок на дурака, котрому з часом увіб’ють в голову, що українське – то фігня, «ні рожи, ні кожи», ні голосу, ще й звання понакупляли, а вже пугачови з галкіними, то - сама кляса. А наші фіфи залюбки марширують на «Інтер», щоб за принципом «сци в глаза – божья роса» засвітитись хоч де -небудь.
Справедливости ради треба сказати, що і на нашому Львівському телебаченні не все так мило. Звичайно, у нас більше уваги приділяють духовній, класичній музиці, оперному мистецтву, хоровому співу. Є і передачі про сучасні рок-гурти, а вже як шоу-біз, то на першому плані Ірина Федишин. Звідки взялась не знаю, але хтось таки грубі грошиська ввалив в розкрутку тої співочої діви. Шкода тільки, що бездарним іміджмейкерам потрапила в пастку Ірина, бо маючи трохи голосу і таланту, своїм виглядом «попзвєзди» відлякує всю сучасну молодь. Западають на неї хіба підстаркуваті львівські патрійоти, котрим, сидячи на тапчані в капцях, вже ніц не треба, тільки подивитись на голі ноги та розмаяне вітром біляве волосся.
Не сучасно, не модно, не цікаво… Як будемо далі просувати таких співух, то Україну в світі будуть знати лише в рестораціях діаспори, а в кращому випадку асоціювати українську сучасну пісню з Лободою та Вєркою Сердючкою.
Всі карти в руки самі віддаємо ворогові, а потім лементуємо. Я не бачу на екрані сестер Тельнюк, не бачу Даху-Браху, зрідка показують Ірену Карпу, Ламу, Скрябіна, Бурмаку, немає «Плачу Єремії», «Мертвого півня», «Гайдамаків». Немає, немає, немає в телеефірі ще дуже багатьох справді класних, драйвових, самобутніх виконавців, а тусується на екранах неукраїнських TV всяка облизана зовні, але зашкарубла зсередини жуйка, яка має до сучасної української музики таке ж відношення, як свиня до танцю.
Хто не бачив і має змогу і бажання повторити мій подвиг, то подаю адресу
http://inter.ua/uk/video/program/rozbir_poliotiv/2011/04/17/zasluzhennyie
Цих «развлєкательно-сіропних» передач тьма, таке враження, що всі гастарбайтери з ближньої Московії і далекої Расєї перебрались жити до Києва. А той Київ, і так заїжджений і змордований своєю власною кацапнею, манкуртами , перекиньчиками і бідними селюками, котрі не знають, як їм тут, у граді столичному балакать, чи по-городському, чи своєю селянською говіркою, вже того й гляди лусне, як та бульбашка, і посиплються навкруги теї бульбашки « русскіє фрази, словєчкі і прібауткі», тлусто вимащені і приправлені «грузінскімі шутками» Отаріка Кушанашвілі.
А ось і нова порція сміття від «Інтеру» не забарилась. Розважальні програми і шоу уже ведуть наступ на українство не так примітивно і грубо як раніше, а більш витончено. В чому ж полягає це єзуїтство?
Вмикає звичайний собі дядько, чи тітка, чи дівчина молода, чи ще хто там є, телевізор і що ж він бачить суботнього вечора?
Ну, наприклад , це оновлений «Розбір польотів» на « Інтері». Передача присвячена розмірковуванням про те, чи потрібні звання заслужених артистів, кому, за що і коли має бути те давання. У ролі «заслужених», читай дівчаток для биття, виступають дві наші кралі – Наталка Карпа і Христина Охитва. Відносно абсолютно бездарної Карпи маю власну здогадку, що давати прийшлось однозначно, а опісля може вже і їй хтось щось таки дав, і маю надію, що не треба розвивати ту думку, кожному і так ясно, хто, що, кому і за віщо. Але ж, Боженьку милий! Ліпше би вони роти не розкривали, вже хай краще «тіпа» співають, ніж говорять, бо відразу видно, що шурхотіти клепками в мозкові та ще й вербалізувати те шурхотіння їм не до снаги.
Ні, я не дивуюсь ведучій Юлії Литвиненко. Ще минулого року вона так «застовбила участок», що куди не глянь, в який бік, вибачте, не плюнь на тому каналі – усюди вона. Отаріку взагалі нема чого дивуватись – хлоп в Московії наплодив дітей і мусить якось їх підгодовувати, а що Москва від нього рило вже верне, то Кушанашвілі скоренько у вагон скочив і метнувся в гостинні обійми головного есбеушника Хорошковського.
Сидить за столом семеро людей, двоє з них розмовляють українською, а висміюють їх і критикують п’ятеро «русскоговорящіх», трохи перевертнів, трохи зайд.
І хоч розпирала злість і справедливий гнів все моє єство, а я таки додивилась ту передачу до кінця. Не заради Отаріка - острослова, а заради тих наших двох «заслужених» дуреп, котрі вилізли в студію. Я не думаю, що хтось їх тяг на шнурку, хоча палкою певно поганяли. Існує велика вірогідність того, що пришпарились вони за наказом продюсера, котрий вважає, що смердючий піар – то теж кльовий піар. Може якраз хтось з ними хоч так, а познайомиться, може навіть компакт-диск того гівна купить, яке вони нацвірінькали в студії звукозапису.
Ну навіщо, скажіть, звідусіль кричати, яка у нас купа ворогів, росіяни, чукчі, і іже з ними… Нам, нещасним українцям, як поганому танцівникові, всі заважають жити, заважають бути патріотами і виховувати патріотичних дітей. Та на якого чорта нам тії вороги, як ми самі себе в гріб заженемо, ще й цвяхами кришку гарно заб’ємо, щоб міцно і назавжди поховати, глибоко в землю запорпати надію на культурне відродження України. Достатньо двох таких заслужених українських «співачок» в телепередачі раз на тиждень, щоб через рік вся аморфна маса нашого суспільства побачила, з кого можна лаха дерти, а до чиїх «умозаключєній» треба прислуховуватись.
Та не таке вже і тонке то їхнє політичне пройдисвітство. Бо неозброєним оком видно, як просто можна взяти двох бездарних безголосих неуків ( зауважте, україномовних!) і розкритикувати їх (справедливо між іншим!) «болєє умнимі, опитнімі таваріщами». Обгидити треба неодмінно українку, бо ту ж Тіну Кароль, чи Власову, чи десятки інших «русскопающих» пискунів шоубізнесу чомусь їхні продюсери на посміховисько не виставляють. Тут спрацьовує грубий розрахунок на дурака, котрому з часом увіб’ють в голову, що українське – то фігня, «ні рожи, ні кожи», ні голосу, ще й звання понакупляли, а вже пугачови з галкіними, то - сама кляса. А наші фіфи залюбки марширують на «Інтер», щоб за принципом «сци в глаза – божья роса» засвітитись хоч де -небудь.
Справедливости ради треба сказати, що і на нашому Львівському телебаченні не все так мило. Звичайно, у нас більше уваги приділяють духовній, класичній музиці, оперному мистецтву, хоровому співу. Є і передачі про сучасні рок-гурти, а вже як шоу-біз, то на першому плані Ірина Федишин. Звідки взялась не знаю, але хтось таки грубі грошиська ввалив в розкрутку тої співочої діви. Шкода тільки, що бездарним іміджмейкерам потрапила в пастку Ірина, бо маючи трохи голосу і таланту, своїм виглядом «попзвєзди» відлякує всю сучасну молодь. Западають на неї хіба підстаркуваті львівські патрійоти, котрим, сидячи на тапчані в капцях, вже ніц не треба, тільки подивитись на голі ноги та розмаяне вітром біляве волосся.
Не сучасно, не модно, не цікаво… Як будемо далі просувати таких співух, то Україну в світі будуть знати лише в рестораціях діаспори, а в кращому випадку асоціювати українську сучасну пісню з Лободою та Вєркою Сердючкою.
Всі карти в руки самі віддаємо ворогові, а потім лементуємо. Я не бачу на екрані сестер Тельнюк, не бачу Даху-Браху, зрідка показують Ірену Карпу, Ламу, Скрябіна, Бурмаку, немає «Плачу Єремії», «Мертвого півня», «Гайдамаків». Немає, немає, немає в телеефірі ще дуже багатьох справді класних, драйвових, самобутніх виконавців, а тусується на екранах неукраїнських TV всяка облизана зовні, але зашкарубла зсередини жуйка, яка має до сучасної української музики таке ж відношення, як свиня до танцю.
Хто не бачив і має змогу і бажання повторити мій подвиг, то подаю адресу
http://inter.ua/uk/video/program/rozbir_poliotiv/2011/04/17/zasluzhennyie
суботу, 16 квітня 2011 р.
Не тільки в мене закрались сумніви
Яка доба — таке і полотно, або «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко
«Великий український роман» — така була тема листопадового числа журналу «ШО» 2010 року. Тоді про це екзотичне явище висловилися українські письменники, видавці, критики...
середу, 30 березня 2011 р.
Процес читання та пізнання, або як я ображала і перепрошувала твір Ліни Костенко
Я знаю, і вихвалянь, і захоплень, і ганень було вже багато. Я навіть знаю, що Ліна Костенко ніколи не почує моєї думки з тієї простої причини, що не прочитає її навіть. У тій хвилі хвалебних од і критики легко загубитись. Можливо сама вона і не читає , а дають їй ознайомитись лише з кращими екземплярами людських вражень. Як у свій час генсеку…. В усякому разі, це не привід для мене змовчати, і не сказати бажане. Недавно «Буквоїд» відкрила. Це якесь містичне. Кілька місяців мовчала, перечитувала, переслуховувала рецензії, критику і похвалу, і коли нарешті наважилась написати свої думки – відкрила сайт і прочитала фактично саму себе. Це точно містика – мов, не лізь, усе сказано, сказано навіть те, що ти хотіла. Отож, все, тема закрита.
Не закрита, для мене – ні.
Часом мій лихий характер підбиває мене все робити навпаки. Перефразовуючи Лесю скажу, коли всі плачуть – я сміюся… Коли всі плазом лежать, стукаючись чолом об землю , вимолюючи прощення і, водночас, збираючи підписи та посилаючи ходоків, мені, як мінімум, не хочеться на це глядіти. Ну не приїде Ліна Костенко до Львова, що ж поробиш… Хто хотів, той уже все почув, усе побачив в запису (дякувати інтернетові!), усе прочитав…
Коли кілька місяців тому почався шал з «Самашедшим», я не тільки мовчала, а навіть не читала. Не скажу що аж так принципово. Коли шал почав зростати – скачала електронну версію. Ні, я напевне куплю паперове видання… якщо знайду.. якщо додрукують… А цікаво, між іншим, чому такий наклад малий вийшов? Може від перестороги – а раптом народ вже так отупів, що і читати не схоче, а купляти книгу тим паче? Це теж питання, яке потребує відповіді.
Так ось, напевне куплю, правда не для того, щоб покласти її на столику коло ліжка, разом з настільною лампою і окулярами. Куплю, щоб привезти і пороздаровувати всім друзям у далеких і близьких закордоннях. Нехай горнуться до бідної неньки, бо так уже її люблять, так люблять, чим далі від’їжджають, тим палкіше люблять. Ну нехай хоч так, півлюбов – піверзац. Україну люблять здаля, а свій добробут – зблизька.
Відволіклась. Вертай, моя думко, до Ліни Василівни, а то ще хвилину роздумів про емігрантів і полинеш кудись дуже далеко, як Ліна в прозу.
Отож, завантажила. Ні, так просто епохальні речі не читаються – треба відповідно приготуватись. Приготувалась. Горнятко кави ( з нагоди свята змолола справжню, привезену з Австрії, а не якусь якобсно-жокейну бурду), цукерочка (для зупинки емоцій, як буде зашкалювати), трохи жаліслива констатація факту про покинуте паління (бо цигарка тут справді знадобилася б). Готова, читаю.
Боже, з чого ж почати? Оце дідько… писала, писала вступ так хвацько, а як перейшла до суті – ніби хто клацнув в мозкові вимикачем. Може теж містика? Мовляв, не чіпай нетлінне, не зазіхай на пророка, не шкреби совість нації, та й не те, що не шкреби, а гладити проти шерсті не смій? А ще, коли ясно розумієш, що крім тебе самої, та може з десятка твоїх знайомих ніхто більше не перечитає твою писанину, то починає розбирати сміх. Весело, весело, смішно, аж у грудях від сміху пече...
На п’ятій сторінці тривожно поглядаю на їх загальну кількість. Ого, понад триста! Ну що ж, ти дурний, темний вилупку, певно нічого не розумієш, напружуй мозок і читай, читай, читай…
Я часто люблю робити все всупереч, такий вже бридкий характер. О, забула,вже писала про це. Так от, я чекала, коли вийшов твір, чекала, водночас перечитуючи все що можна, включаючи скандальні речі, які виходили від різних освічених і не дуже людей, передивилась усі передачі на задану тематику, фейсбукову сторінку, котра збирає підписи за приїзд Костенко до Львова і, звичайно, переглянула її виступ в Харкові. Уважно подивилась і послухала, а не переглянула. А роман не читала. Ну неможливо було його читати під таким шаленим тиском, який спровокувала сама поетка. Читала вибрані цитати, котрі справляли на мене враження правильністю думки і суворою схематичністю речень відповідно, і старалась не утверджувати в своїй пам’яті образливі висловлювання про Львів.
Ну ось воно що – полегшено зітхне читач, котрому і так вже певно наскучило читати таку довгу вступну жуйку – це той галицький гонор заговорив, так ми і знали, де той пес закопаний. Може трохи там і закопаний, образа таки є, правда не такого вже й демонічного розміру. Вчора почула в розмові від своєї знайомої - «А звідки нам знати, казала вона (Л.Костенко) ці слова про Львів та львів’ян чи ні?». Ця думка мене заскочила. А може й справді не казала? Тепер повнісінько всіляких інсинуацій. Та коли не казала, чому мовчить, невже не розуміє, що Львів постійно навертається до тієї теми, свариться-пересварюється, і кожен відстоює свою істину в останній інстанції? Чи з висоти 80-ти літ та титулів не видно, що робиться внизу, а може просто увагу звертати безпотребно? То для кого тоді пишуться тії книги?
Читаючи, не покидає основна думка – "пізно... запізно..." . Навіщо було чекати десять років, нехай не десять... п’ять?
- Потім була помаранчева... Всі надіялись... Ось воно прийшло! – мало не свариться зі мною приятелька. – От і вона мовчала, бо очікувала змін.
Немає логіки, не бачу. Зате бачу у творі факти, висновки, події, котрі всі знають і пам’ятають багато років. Це в тому випадку, коли говоримо про людей освічених, думаючих, читаючих.
- Це нам нагадування, бо ми вже все забули, нас уже приспали – не вгаває приятелька.
Немає логіки, не бачу. Якщо це так, то навіщо було потурати приспанню? "Я кажу, а вони не чують, я кажу, а вони не чують...". Двадцять літ мовчання – це "кажу"? Чи так уже одне приспання і відрізняється від іншого, якщо думати про наслідки і результат того сну? Відсторонення від проблеми, при всій її очевидності, хіба не приспання? Для чого це все, для того, щоб тепер тицьнути нас усіх в те славнозвіснеє болото?
"Я мовчала", чи "я говорила", чи як там, вже й не розберу...
Я вдивляюсь в далечінь. Постать жінки, величної, досить суворої, дуже спостережливої , вимальовується на горизонті. Он вона повільно йде парком. Озирається довкола, погляд її зупиняється на зграйці голубів, потому на дітлахах, що немов пташенята, клубочуться в пісочниці. Підійшовши до лави, сідає повільно, дістає з сумочки записник, олівець, і, примружившись (забула-бо окуляри вдома), неспішно щось пише. За хвильку бачу ту постать у кав’ярні, а ще потому на Хрещатику, у магазині, в черзі біля каси, на Майдані, у Львові, Донецьку, Черкасах... І так, крок за кроком, день за днем, літом по літі, усе більше тих вензелів в записнику, усе більше тих гірких, справедливих слів виструнчуються в речення, в абзаци, від першої до останньої сторінки книги.
Добре, що названо це «Записками». І добре, що збирані в записничку на протязі багатьох років нотатки, хоч і пізно, а з’явились на світ Божий. Добре що громадянська позиція поетки Ліни Костенко була представлена голосно і боляче, як струс мозку для всього суспільства.
"І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить."
Що до цього можна додати? Тому, незважаючи на загальний шал, нехай як у сироти в пустелі, але, все-таки, на столику біля мого ліжка, поряд з лампою і окулярами не будуть лежати ті "Записки...", а пригорнуться до мого серця збірки чудових віршів поетеси Ліни Василівни Костенко.
Не закрита, для мене – ні.
Часом мій лихий характер підбиває мене все робити навпаки. Перефразовуючи Лесю скажу, коли всі плачуть – я сміюся… Коли всі плазом лежать, стукаючись чолом об землю , вимолюючи прощення і, водночас, збираючи підписи та посилаючи ходоків, мені, як мінімум, не хочеться на це глядіти. Ну не приїде Ліна Костенко до Львова, що ж поробиш… Хто хотів, той уже все почув, усе побачив в запису (дякувати інтернетові!), усе прочитав…
Коли кілька місяців тому почався шал з «Самашедшим», я не тільки мовчала, а навіть не читала. Не скажу що аж так принципово. Коли шал почав зростати – скачала електронну версію. Ні, я напевне куплю паперове видання… якщо знайду.. якщо додрукують… А цікаво, між іншим, чому такий наклад малий вийшов? Може від перестороги – а раптом народ вже так отупів, що і читати не схоче, а купляти книгу тим паче? Це теж питання, яке потребує відповіді.
Так ось, напевне куплю, правда не для того, щоб покласти її на столику коло ліжка, разом з настільною лампою і окулярами. Куплю, щоб привезти і пороздаровувати всім друзям у далеких і близьких закордоннях. Нехай горнуться до бідної неньки, бо так уже її люблять, так люблять, чим далі від’їжджають, тим палкіше люблять. Ну нехай хоч так, півлюбов – піверзац. Україну люблять здаля, а свій добробут – зблизька.
Відволіклась. Вертай, моя думко, до Ліни Василівни, а то ще хвилину роздумів про емігрантів і полинеш кудись дуже далеко, як Ліна в прозу.
Отож, завантажила. Ні, так просто епохальні речі не читаються – треба відповідно приготуватись. Приготувалась. Горнятко кави ( з нагоди свята змолола справжню, привезену з Австрії, а не якусь якобсно-жокейну бурду), цукерочка (для зупинки емоцій, як буде зашкалювати), трохи жаліслива констатація факту про покинуте паління (бо цигарка тут справді знадобилася б). Готова, читаю.
Боже, з чого ж почати? Оце дідько… писала, писала вступ так хвацько, а як перейшла до суті – ніби хто клацнув в мозкові вимикачем. Може теж містика? Мовляв, не чіпай нетлінне, не зазіхай на пророка, не шкреби совість нації, та й не те, що не шкреби, а гладити проти шерсті не смій? А ще, коли ясно розумієш, що крім тебе самої, та може з десятка твоїх знайомих ніхто більше не перечитає твою писанину, то починає розбирати сміх. Весело, весело, смішно, аж у грудях від сміху пече...
На п’ятій сторінці тривожно поглядаю на їх загальну кількість. Ого, понад триста! Ну що ж, ти дурний, темний вилупку, певно нічого не розумієш, напружуй мозок і читай, читай, читай…
Я часто люблю робити все всупереч, такий вже бридкий характер. О, забула,вже писала про це. Так от, я чекала, коли вийшов твір, чекала, водночас перечитуючи все що можна, включаючи скандальні речі, які виходили від різних освічених і не дуже людей, передивилась усі передачі на задану тематику, фейсбукову сторінку, котра збирає підписи за приїзд Костенко до Львова і, звичайно, переглянула її виступ в Харкові. Уважно подивилась і послухала, а не переглянула. А роман не читала. Ну неможливо було його читати під таким шаленим тиском, який спровокувала сама поетка. Читала вибрані цитати, котрі справляли на мене враження правильністю думки і суворою схематичністю речень відповідно, і старалась не утверджувати в своїй пам’яті образливі висловлювання про Львів.
Ну ось воно що – полегшено зітхне читач, котрому і так вже певно наскучило читати таку довгу вступну жуйку – це той галицький гонор заговорив, так ми і знали, де той пес закопаний. Може трохи там і закопаний, образа таки є, правда не такого вже й демонічного розміру. Вчора почула в розмові від своєї знайомої - «А звідки нам знати, казала вона (Л.Костенко) ці слова про Львів та львів’ян чи ні?». Ця думка мене заскочила. А може й справді не казала? Тепер повнісінько всіляких інсинуацій. Та коли не казала, чому мовчить, невже не розуміє, що Львів постійно навертається до тієї теми, свариться-пересварюється, і кожен відстоює свою істину в останній інстанції? Чи з висоти 80-ти літ та титулів не видно, що робиться внизу, а може просто увагу звертати безпотребно? То для кого тоді пишуться тії книги?
Читаючи, не покидає основна думка – "пізно... запізно..." . Навіщо було чекати десять років, нехай не десять... п’ять?
- Потім була помаранчева... Всі надіялись... Ось воно прийшло! – мало не свариться зі мною приятелька. – От і вона мовчала, бо очікувала змін.
Немає логіки, не бачу. Зате бачу у творі факти, висновки, події, котрі всі знають і пам’ятають багато років. Це в тому випадку, коли говоримо про людей освічених, думаючих, читаючих.
- Це нам нагадування, бо ми вже все забули, нас уже приспали – не вгаває приятелька.
Немає логіки, не бачу. Якщо це так, то навіщо було потурати приспанню? "Я кажу, а вони не чують, я кажу, а вони не чують...". Двадцять літ мовчання – це "кажу"? Чи так уже одне приспання і відрізняється від іншого, якщо думати про наслідки і результат того сну? Відсторонення від проблеми, при всій її очевидності, хіба не приспання? Для чого це все, для того, щоб тепер тицьнути нас усіх в те славнозвіснеє болото?
"Я мовчала", чи "я говорила", чи як там, вже й не розберу...
Я вдивляюсь в далечінь. Постать жінки, величної, досить суворої, дуже спостережливої , вимальовується на горизонті. Он вона повільно йде парком. Озирається довкола, погляд її зупиняється на зграйці голубів, потому на дітлахах, що немов пташенята, клубочуться в пісочниці. Підійшовши до лави, сідає повільно, дістає з сумочки записник, олівець, і, примружившись (забула-бо окуляри вдома), неспішно щось пише. За хвильку бачу ту постать у кав’ярні, а ще потому на Хрещатику, у магазині, в черзі біля каси, на Майдані, у Львові, Донецьку, Черкасах... І так, крок за кроком, день за днем, літом по літі, усе більше тих вензелів в записнику, усе більше тих гірких, справедливих слів виструнчуються в речення, в абзаци, від першої до останньої сторінки книги.
Добре, що названо це «Записками». І добре, що збирані в записничку на протязі багатьох років нотатки, хоч і пізно, а з’явились на світ Божий. Добре що громадянська позиція поетки Ліни Костенко була представлена голосно і боляче, як струс мозку для всього суспільства.
"І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить."
Що до цього можна додати? Тому, незважаючи на загальний шал, нехай як у сироти в пустелі, але, все-таки, на столику біля мого ліжка, поряд з лампою і окулярами не будуть лежати ті "Записки...", а пригорнуться до мого серця збірки чудових віршів поетеси Ліни Василівни Костенко.
пʼятницю, 18 березня 2011 р.
Я не люблю лукавства. Я не хочу зневіри…
Я не хочу бути прощена і не хочу прощати,
Зазирати увічі, в надії віднайти там правду.
Я не прислухаюсь до кроків за вікном – я їх не хочу чути.
Я благаю у думці – повернись –
Та не чую відлуння своєї душі.
Я не люблю лукавства, я не хочу зневіри,
І шукаю, як причинна, того, чого немає у світі.
Якщо навіть і знайдеться – то це тріпотіння сердець
Вб’є буденщина.
А мені вже і так досить смертей…
Тобі не вистачає трагедії в житті? - питаєш ти мене.
Все життя – це трагедія, комедія, ба, навіть фарс – називай як хочеш.
Мені всього достатньо, я переситилась театром
Закривай лаштунки - вистава скінчилася.
Я зіграла свою роль, як завжди, талановито
Тому що дуже гостро і чуттєво..
Та ні, я недобра актриса, бо своє життя,
Як п’єсу, виставляю на сміх і осуд людям
Котрим до мене немає ніякого діла.
Але що мені до них? Я й не хотіла сьогодні
Справляти гарне враження.. .
Націлувалася, намилувалася,
більш не хочу.
Налюбилася, натужилася,
більш не збочу.
Ця доріженька, що до тебе йде,
терням встелена.
Край доріженьки у траві лежить
душа змелена.
Летять по вітру ці пилинки
Ніколи вже їх не зібрати.
І нам до нашої хатинки
Уже доріжку не згадати.
Зазирати увічі, в надії віднайти там правду.
Я не прислухаюсь до кроків за вікном – я їх не хочу чути.
Я благаю у думці – повернись –
Та не чую відлуння своєї душі.
Я не люблю лукавства, я не хочу зневіри,
І шукаю, як причинна, того, чого немає у світі.
Якщо навіть і знайдеться – то це тріпотіння сердець
Вб’є буденщина.
А мені вже і так досить смертей…
Тобі не вистачає трагедії в житті? - питаєш ти мене.
Все життя – це трагедія, комедія, ба, навіть фарс – називай як хочеш.
Мені всього достатньо, я переситилась театром
Закривай лаштунки - вистава скінчилася.
Я зіграла свою роль, як завжди, талановито
Тому що дуже гостро і чуттєво..
Та ні, я недобра актриса, бо своє життя,
Як п’єсу, виставляю на сміх і осуд людям
Котрим до мене немає ніякого діла.
Але що мені до них? Я й не хотіла сьогодні
Справляти гарне враження.. .
Націлувалася, намилувалася,
більш не хочу.
Налюбилася, натужилася,
більш не збочу.
Ця доріженька, що до тебе йде,
терням встелена.
Край доріженьки у траві лежить
душа змелена.
Летять по вітру ці пилинки
Ніколи вже їх не зібрати.
І нам до нашої хатинки
Уже доріжку не згадати.
Віруючі та лукаві
Кожен день ми у змові. Нашій душі хибно видається, що вона може змовитись з Богом. Ми не дотримуємось посту, забувши, що час великого посту є часом покаяння. Отак, сорок днів без малого, споживаючи ковбасу, запиваючи її горілкою, витанцьовуючи в клубах, ми спам’ятовуємось тільки у Великодню п’ятницю і сумирно постимо ці два останні дні, щоби потім радісно сісти за стіл до Великоднього сніданку. Добре, якщо перед тим хоч до церкви сходимо.
Очевидно, що так роблять не усі. Але мова зараз йде про людей, для яких віра є чимось поверховим, обрядовим процесом скоріше, аніж власне вірою. Бігаємо до ворожок, заздримо, обмовляємо, злословимо, а ввечері, нашвидку промовивши «Отче наш», щасливо засинаємо, переконані, що цим уже виправлено всі наші гріхи. Адже Бог добрий, він все розуміє і пробачить. Віримо в це сильніше, ніж в Господа, якого хочемо бачити таким всепрощаючим і вирозумілим дядечком на небесах.
Довелось мені знати чоловіка, котрий щонеділі ревно молився в церкві, склавши руки і б’ючи поклони, опісля приходив додому, падав на коліна перед дружиною і слізно просив у неї вибачення за всі образи. Каяття його було направду щирим, та на наступний день знову починались в хаті сварки, а деколи і бійки. Дружина ненавиділа свого чоловіка, з презирством та зневагою чекала його недільних розпластувань та запізнілого каяття. Ось і думай - вірує цей чоловік, чи зневажає віру…
Інша знайома жінка, тримаючи при собі багато років поспіль коханця і відбираючи його в законної дружини, на пораду священника покаятись, відповіла приблизно таке :
-Я точно знаю, що після каяття, все одно з ним зустрінусь і знову згрішу, то навіщо каятись? Щоб ще більший гріх на душу брати?
По-різному можна ставитись до цих слів, але вони хоча би чесні, і перед собою, і перед Богом.
Проходячи повз місце, де нещодавно застрелили львівського кримінального авторитета, в голові вирують думки. Неприкрито злі та обурливі. На місці злочину – вінки, свічки, лампадки згуртувались, неначе для того, щоб усьому народові продемонструвати – ось які ми, як скорбимо за нашим «братаном», як бажаємо йому вічної пам’яті…
А мені хочеться плюнути в той бік, де мерехтять у сутінках свічки. Знаю, багато хто скаже – «про мертвих або добре, або нічого». Ще згадають кілька приказок на цю ж тему, але скільки б не згадували, все буде відгонити блюзнірством. Ще вчора – «подільники», сьогодні – засмучені бригадні «друзі». А проміж «вчора» і «сьогодні» десь існують і ті, що вистрелили нещасному в голову. Хтозна, чи не вчорашні, хтозна, чи не сьогоденні. Адже у цьому середовищі є звичайною річчю, коли вбивають свої і оплакують ті ж самі, і вінки чіпляють до паркана вони ж, сумні і опечалені…. і знайдуть час, і відірвуться від перерозподілу майна убієнного, поспішаючи замельдувати чи то перед Богом, чи перед собою смиренність на порозі потойбіччя.
У хатах всілякого рангу бандитів на стінах, на самих видних місцях – ікони. Часом повиті вишитими рушниками, часом зі свічками коло образів.
Чи це є звичайною атрибутикою, чи заграванням з Богом, чи, може, випрошуванням собі індульгенції на майбутнє? Чи щиро вірують ці люди, наскільки міцною є їхня віра в Господа? Вони ритуально відвідують храми, деякі з них жертвують немаленькі суми Я переконана, що все це є для них фарсом. Однак, існують і інші думки. Одна з них – кримінальні злочинці насправді щиро вірують, вірять у те, що пожертви на храми спасуть їхні душі, або, що бодай дещиця їхніх благодіянь зарахується на Вищому Суді і простяться злочини, які вони скоюють щодня. Свята церква приймає всякі пожертви, приймає незалежно від того, хто жертвує.. Пояснення в тому, що пожертва йде не стільки церкві, скільки людям. Крім церковних потреб, як то будівництво храму, чи друкування релігійної літератури тощо, велика частка грошей іде на забезпечення обездолених бідняків, на сиротинці, на благодійні обіди, одяг і таке інше. Отже це є причиною, з якої потрібно не вирізняти чесні і злочинні пожертви.
Ще більшим знущанням над самими засадами релігії видаються мені походи по церквах наших «злодіїв в законі», а саме, так раптово і поспішно увірувавших в Господа, політиків. Припускаю, що деякі з них, можливо, щирі в цьому. Але теж дозволяю собі припустити, що цих, щирих, насправді мізерна кількість. Усі інші, відбувши показовий виступ у храмі, займаються таким самим грабунком, тільки у масштабі далеко більшому, ніж злодюга, котрий краде чуже авто, чи витягає гаманець у тітки в трамваї. Дивлячись на ці кам’яні обличчя під час проповідей, здається, що у них якраз випала вільна хвилинка , аби обдумати, куди ж перекинути пару-трійку зайвих мільйонів, як ці солодкі, мамонові гріхи сховати від чужих, теж жадібних, очей і рук, та якого «КАМАЗа» чи «КРАЗа» задіяти для наступного «нещасного» випадку на трасі.
Митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському листі «До української інтелігенції» писав:
«…признаватися до обов’язку, а не сповняти його, це очевидна неконсеквенція і несумлінність. Признавати, що є життя загробове, що після смерти жде нас кара або вічна нагорода, а жити так, немов би смертю мало все скінчитися, це противоріччя…. Ми люди, слабкі вже від природи, часто допускаємося в житті подібних неконсеквенцій. Без огляду на це, люди не перестають бути християнами. Байдуже на упадки і моральні збочення, людина залишається християнином, як довго, в теорії принайменше, признається до Христа, вважаючи його науку за правдиву й Богом об’явлену.»
Ці слова слід розуміти так, що незважаючи на гріхи, котрі робимо, ми все ж залишаємося християнами до того часу, поки віримо в Христову науку.
«Та не значить це, - каже далі митрополит, - що відвертаючись від Бога, порушуючи його заповіді, грішник може завше розраховувати на його ласку і допомогу. Бог перестає благословляти його в житті і перестає слухати його молитви.»
А, отже, якщо в душі немає місця справедливості, милосердю і любові, якщо в душі немає міцної віри, якщо в душі панує лукавство і обман, то намарне вишиковуються в храмах «сильні світу цього», намарне горять ті злочинні свічки та лампадки, намарне складаються сумирно руки і зводяться очі до ікон.
Очевидно, що так роблять не усі. Але мова зараз йде про людей, для яких віра є чимось поверховим, обрядовим процесом скоріше, аніж власне вірою. Бігаємо до ворожок, заздримо, обмовляємо, злословимо, а ввечері, нашвидку промовивши «Отче наш», щасливо засинаємо, переконані, що цим уже виправлено всі наші гріхи. Адже Бог добрий, він все розуміє і пробачить. Віримо в це сильніше, ніж в Господа, якого хочемо бачити таким всепрощаючим і вирозумілим дядечком на небесах.
Довелось мені знати чоловіка, котрий щонеділі ревно молився в церкві, склавши руки і б’ючи поклони, опісля приходив додому, падав на коліна перед дружиною і слізно просив у неї вибачення за всі образи. Каяття його було направду щирим, та на наступний день знову починались в хаті сварки, а деколи і бійки. Дружина ненавиділа свого чоловіка, з презирством та зневагою чекала його недільних розпластувань та запізнілого каяття. Ось і думай - вірує цей чоловік, чи зневажає віру…
Інша знайома жінка, тримаючи при собі багато років поспіль коханця і відбираючи його в законної дружини, на пораду священника покаятись, відповіла приблизно таке :
-Я точно знаю, що після каяття, все одно з ним зустрінусь і знову згрішу, то навіщо каятись? Щоб ще більший гріх на душу брати?
По-різному можна ставитись до цих слів, але вони хоча би чесні, і перед собою, і перед Богом.
Проходячи повз місце, де нещодавно застрелили львівського кримінального авторитета, в голові вирують думки. Неприкрито злі та обурливі. На місці злочину – вінки, свічки, лампадки згуртувались, неначе для того, щоб усьому народові продемонструвати – ось які ми, як скорбимо за нашим «братаном», як бажаємо йому вічної пам’яті…
А мені хочеться плюнути в той бік, де мерехтять у сутінках свічки. Знаю, багато хто скаже – «про мертвих або добре, або нічого». Ще згадають кілька приказок на цю ж тему, але скільки б не згадували, все буде відгонити блюзнірством. Ще вчора – «подільники», сьогодні – засмучені бригадні «друзі». А проміж «вчора» і «сьогодні» десь існують і ті, що вистрелили нещасному в голову. Хтозна, чи не вчорашні, хтозна, чи не сьогоденні. Адже у цьому середовищі є звичайною річчю, коли вбивають свої і оплакують ті ж самі, і вінки чіпляють до паркана вони ж, сумні і опечалені…. і знайдуть час, і відірвуться від перерозподілу майна убієнного, поспішаючи замельдувати чи то перед Богом, чи перед собою смиренність на порозі потойбіччя.
У хатах всілякого рангу бандитів на стінах, на самих видних місцях – ікони. Часом повиті вишитими рушниками, часом зі свічками коло образів.
Чи це є звичайною атрибутикою, чи заграванням з Богом, чи, може, випрошуванням собі індульгенції на майбутнє? Чи щиро вірують ці люди, наскільки міцною є їхня віра в Господа? Вони ритуально відвідують храми, деякі з них жертвують немаленькі суми Я переконана, що все це є для них фарсом. Однак, існують і інші думки. Одна з них – кримінальні злочинці насправді щиро вірують, вірять у те, що пожертви на храми спасуть їхні душі, або, що бодай дещиця їхніх благодіянь зарахується на Вищому Суді і простяться злочини, які вони скоюють щодня. Свята церква приймає всякі пожертви, приймає незалежно від того, хто жертвує.. Пояснення в тому, що пожертва йде не стільки церкві, скільки людям. Крім церковних потреб, як то будівництво храму, чи друкування релігійної літератури тощо, велика частка грошей іде на забезпечення обездолених бідняків, на сиротинці, на благодійні обіди, одяг і таке інше. Отже це є причиною, з якої потрібно не вирізняти чесні і злочинні пожертви.
Ще більшим знущанням над самими засадами релігії видаються мені походи по церквах наших «злодіїв в законі», а саме, так раптово і поспішно увірувавших в Господа, політиків. Припускаю, що деякі з них, можливо, щирі в цьому. Але теж дозволяю собі припустити, що цих, щирих, насправді мізерна кількість. Усі інші, відбувши показовий виступ у храмі, займаються таким самим грабунком, тільки у масштабі далеко більшому, ніж злодюга, котрий краде чуже авто, чи витягає гаманець у тітки в трамваї. Дивлячись на ці кам’яні обличчя під час проповідей, здається, що у них якраз випала вільна хвилинка , аби обдумати, куди ж перекинути пару-трійку зайвих мільйонів, як ці солодкі, мамонові гріхи сховати від чужих, теж жадібних, очей і рук, та якого «КАМАЗа» чи «КРАЗа» задіяти для наступного «нещасного» випадку на трасі.
Митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському листі «До української інтелігенції» писав:
«…признаватися до обов’язку, а не сповняти його, це очевидна неконсеквенція і несумлінність. Признавати, що є життя загробове, що після смерти жде нас кара або вічна нагорода, а жити так, немов би смертю мало все скінчитися, це противоріччя…. Ми люди, слабкі вже від природи, часто допускаємося в житті подібних неконсеквенцій. Без огляду на це, люди не перестають бути християнами. Байдуже на упадки і моральні збочення, людина залишається християнином, як довго, в теорії принайменше, признається до Христа, вважаючи його науку за правдиву й Богом об’явлену.»
Ці слова слід розуміти так, що незважаючи на гріхи, котрі робимо, ми все ж залишаємося християнами до того часу, поки віримо в Христову науку.
«Та не значить це, - каже далі митрополит, - що відвертаючись від Бога, порушуючи його заповіді, грішник може завше розраховувати на його ласку і допомогу. Бог перестає благословляти його в житті і перестає слухати його молитви.»
А, отже, якщо в душі немає місця справедливості, милосердю і любові, якщо в душі немає міцної віри, якщо в душі панує лукавство і обман, то намарне вишиковуються в храмах «сильні світу цього», намарне горять ті злочинні свічки та лампадки, намарне складаються сумирно руки і зводяться очі до ікон.
З огляду на старість...
Для вас - це краплинка, для них - океан… для вас - це мить, для них - безмежність… для вас - це порух душі, для них - невимовне відчуття щастя…
Це про старих людей, про тих стареньких бабусь і дідусів, які прожили, ой-йой-йой, яке довге життя… нам і не снилось.. і невідомо, чи ми дочекаємось від себе цих зморщок на обличчях, цих старих вузлуватих рук, цих мудрих, здебільшого сумних очей…
Старі люди часом подібні на дітей, інколи на ляльок… Така щемлива дитяча лялькуватість плине до тебе, коли бачиш стареньку бабцю, котра сидить на лавочці у сквері, споглядаючи перехожих… Срібні підвиті кучері, дбайливо укладені на голові, прикриті сітчастою чорною шапочкою, вуста, ледь торкнуті помадою, і щічки, нарум’янені, мов два райських яблучка. А ще чорна або зеленава сукенка з білим мереживним комірчиком…
- Чим довше живеш, тим менше тобі потрібно, тим меншою дрібкою ти задовольняєшся, – сказала мені якось моя старенька вісімдесятирічна товаришка. Не дивуйтесь цьому слову… Вона є товаришкою, якій можна розказати все, що наболіло, вона може бути тобі матір’ю або бабцею, якщо твої рідні вже дивляться на тебе з небес, вона просто стара людина, коли тобі конче потрібна мудра житейська порада.
- Я щаслива, коли хтось мене відвідає, рада, коли дзвонить телефон, мені вже так мало треба… Тільки трошки спілкування, просто, щоб хтось про мене згадав…
Вона зараз живе життям своїх приятелів, бо її життя – це довга дорога незгод і лиха, що залишилась за плечима. З нею - тільки спогади, тільки свічки, котрі блимають під божницею та перед світлинами рідних.
Я сиділа нещодавно в якійсь там установі і тишком-нишком спостерігала за стареньким навпроти мене. Черга – чоловік з двадцять п’ять… Всі ділові, зі своїми проблемами, страшенно зайняті… Кожне хотіло би впхатися без черги, правда, народ уже не той, не дуже і пустить…та я не про це… Так от, сидить дідусь, сторожко поглядаючи навколо, щоб, бува, хтось його не обскакав… Обшарпане пальтечко, старі, грубі черевики на ногах, якісь папери в руках… Раптом я побачила, що його голова злегенька похилилася… він задрімав… Зі сторожкого, насупленого, - його обличчя вмить зробилося якимось наївно - беззахисним. Він легенько ворушив вустами, тихенько плямкав уві сні і посміхався дитинячою посмішкою. Люди, котрі сиділи поруч, тільки-но голосно обговорюючи свої проблеми, подивились на нього і раптом замовкли. Запанувала тиша. Він спав хвилин зо п’ять і ніхто не перервав його сон різким словом. Прокинувся, трошки знічено потер очі і кожному подарував свою вибачливу усмішку, зігріваючи всіх , таких вихолоділих та заклопотаних, промінчиком тепла і мудрості.
Їм дуже потрібна наша увага, доброта та вирозумілість.
Не біжи заклопотано через дорогу, не звертаючи уваги, що поряд з тобою боїться стати на проїжджу частину літня людина, не сичи злісно, а пропусти без черги старого, який потребує аспірину чи валідолу в аптеці. Зупини свій біг на хвилину і поможи донести до під’їзду ту його торбину. Вона ж бо тобі, мов пір’їна, а йому – невимовний тягар в старечих руках. У тебе усе життя попереду – у нього ж залишилась мить.
Для них, цих старих одиноких людей, життя практично спинилося. Такий парадокс – шалено мчать останні літа, дні, хвилини, а життя стоїть на місці. Ні, воно теж летить, але повз них, і тільки вітер шугає… А вони, мов ті пташки, що сидять на гілці, чіпляються з останніх тремтливих сил за тріску, щоб те шумливе, бурхливе, заклопотане життя, не потягло їх із вітром у прірву.
А прірва онде, недалечко причаїлася, вишкіряючи свої гнилі зуби. Ця прірва зветься – нужда і злидні. Це у ній борсаються ті, кого викинуло обабіч дороги, хто копирсається у смітниках, витягаючи окрайці хліба і сяку-таку одежину.
Роззирнись навколо і ти все побачиш сам… Як багато серед них знедолених… Ось на ринку йде бабця поміж рядів, простягаючи руку по допомогу. Хтось дасть дві картоплини, хтось цибулину, а хтось копійчину…
Стоїть в переході маленький, сивий, зігнутий у три погибелі, дідусь, просячи милостиню. Не відвертайся, не проходь повз нього з відсутнім поглядом, заспокоюючи себе думкою, що то все є злочинним бізнесом, і у нього вдома матрац, набитий золотими монетами… Ти ніколи достеменно не знатимеш, бізнес це чи ні, є той матрац чи немає, а своєю огульністю можеш залишити без куска хліба нещасну старість. І навіть якщо це бізнес, і навіть, якщо тому, хто просить, перепаде лише дещиця, а лев’яча частка цих грошей піде до кишені шахраїв, зупинись і простягни старому ту копійчину. Він-бо вже не зможе її заробити працею, як ота дівуля, яка загорнувши малу дитину в брудний коц і почепивши іконку на груди, простягає до тебе руку, бурмочучи завчене «нехай Бог помагає»…
Проходячи повз старість, не гомони з приятелем про погану владу, недобру державу та благочинні організації, які повинні опікуватися такими людьми. Поки ти гомониш, хтось старий помирає зимою в парку під лавкою, не спромігшись нажебрати, щоб зігрітися чаркою горілки і шматком дешевої ковбаси, а хтось падає ниц додолу у своїй теплій хаті, одиноко лежачи на долівці і вмираючи від інсульту, так і не дочекавшись помочі від заклопотаних сусідів чи знайомих.
Простягни їм свою руку вже зараз… Адже для тебе – це лишень краплина уваги, а для них – океан твоєї доброти, для тебе - це миттєвий порух душі, а для них - невимовне почуття вдячності і щастя, для тебе – це хвилина, а для них – останні миті, зігріті теплом твого серця.
Це про старих людей, про тих стареньких бабусь і дідусів, які прожили, ой-йой-йой, яке довге життя… нам і не снилось.. і невідомо, чи ми дочекаємось від себе цих зморщок на обличчях, цих старих вузлуватих рук, цих мудрих, здебільшого сумних очей…
Старі люди часом подібні на дітей, інколи на ляльок… Така щемлива дитяча лялькуватість плине до тебе, коли бачиш стареньку бабцю, котра сидить на лавочці у сквері, споглядаючи перехожих… Срібні підвиті кучері, дбайливо укладені на голові, прикриті сітчастою чорною шапочкою, вуста, ледь торкнуті помадою, і щічки, нарум’янені, мов два райських яблучка. А ще чорна або зеленава сукенка з білим мереживним комірчиком…
- Чим довше живеш, тим менше тобі потрібно, тим меншою дрібкою ти задовольняєшся, – сказала мені якось моя старенька вісімдесятирічна товаришка. Не дивуйтесь цьому слову… Вона є товаришкою, якій можна розказати все, що наболіло, вона може бути тобі матір’ю або бабцею, якщо твої рідні вже дивляться на тебе з небес, вона просто стара людина, коли тобі конче потрібна мудра житейська порада.
- Я щаслива, коли хтось мене відвідає, рада, коли дзвонить телефон, мені вже так мало треба… Тільки трошки спілкування, просто, щоб хтось про мене згадав…
Вона зараз живе життям своїх приятелів, бо її життя – це довга дорога незгод і лиха, що залишилась за плечима. З нею - тільки спогади, тільки свічки, котрі блимають під божницею та перед світлинами рідних.
Я сиділа нещодавно в якійсь там установі і тишком-нишком спостерігала за стареньким навпроти мене. Черга – чоловік з двадцять п’ять… Всі ділові, зі своїми проблемами, страшенно зайняті… Кожне хотіло би впхатися без черги, правда, народ уже не той, не дуже і пустить…та я не про це… Так от, сидить дідусь, сторожко поглядаючи навколо, щоб, бува, хтось його не обскакав… Обшарпане пальтечко, старі, грубі черевики на ногах, якісь папери в руках… Раптом я побачила, що його голова злегенька похилилася… він задрімав… Зі сторожкого, насупленого, - його обличчя вмить зробилося якимось наївно - беззахисним. Він легенько ворушив вустами, тихенько плямкав уві сні і посміхався дитинячою посмішкою. Люди, котрі сиділи поруч, тільки-но голосно обговорюючи свої проблеми, подивились на нього і раптом замовкли. Запанувала тиша. Він спав хвилин зо п’ять і ніхто не перервав його сон різким словом. Прокинувся, трошки знічено потер очі і кожному подарував свою вибачливу усмішку, зігріваючи всіх , таких вихолоділих та заклопотаних, промінчиком тепла і мудрості.
Їм дуже потрібна наша увага, доброта та вирозумілість.
Не біжи заклопотано через дорогу, не звертаючи уваги, що поряд з тобою боїться стати на проїжджу частину літня людина, не сичи злісно, а пропусти без черги старого, який потребує аспірину чи валідолу в аптеці. Зупини свій біг на хвилину і поможи донести до під’їзду ту його торбину. Вона ж бо тобі, мов пір’їна, а йому – невимовний тягар в старечих руках. У тебе усе життя попереду – у нього ж залишилась мить.
Для них, цих старих одиноких людей, життя практично спинилося. Такий парадокс – шалено мчать останні літа, дні, хвилини, а життя стоїть на місці. Ні, воно теж летить, але повз них, і тільки вітер шугає… А вони, мов ті пташки, що сидять на гілці, чіпляються з останніх тремтливих сил за тріску, щоб те шумливе, бурхливе, заклопотане життя, не потягло їх із вітром у прірву.
А прірва онде, недалечко причаїлася, вишкіряючи свої гнилі зуби. Ця прірва зветься – нужда і злидні. Це у ній борсаються ті, кого викинуло обабіч дороги, хто копирсається у смітниках, витягаючи окрайці хліба і сяку-таку одежину.
Роззирнись навколо і ти все побачиш сам… Як багато серед них знедолених… Ось на ринку йде бабця поміж рядів, простягаючи руку по допомогу. Хтось дасть дві картоплини, хтось цибулину, а хтось копійчину…
Стоїть в переході маленький, сивий, зігнутий у три погибелі, дідусь, просячи милостиню. Не відвертайся, не проходь повз нього з відсутнім поглядом, заспокоюючи себе думкою, що то все є злочинним бізнесом, і у нього вдома матрац, набитий золотими монетами… Ти ніколи достеменно не знатимеш, бізнес це чи ні, є той матрац чи немає, а своєю огульністю можеш залишити без куска хліба нещасну старість. І навіть якщо це бізнес, і навіть, якщо тому, хто просить, перепаде лише дещиця, а лев’яча частка цих грошей піде до кишені шахраїв, зупинись і простягни старому ту копійчину. Він-бо вже не зможе її заробити працею, як ота дівуля, яка загорнувши малу дитину в брудний коц і почепивши іконку на груди, простягає до тебе руку, бурмочучи завчене «нехай Бог помагає»…
Проходячи повз старість, не гомони з приятелем про погану владу, недобру державу та благочинні організації, які повинні опікуватися такими людьми. Поки ти гомониш, хтось старий помирає зимою в парку під лавкою, не спромігшись нажебрати, щоб зігрітися чаркою горілки і шматком дешевої ковбаси, а хтось падає ниц додолу у своїй теплій хаті, одиноко лежачи на долівці і вмираючи від інсульту, так і не дочекавшись помочі від заклопотаних сусідів чи знайомих.
Простягни їм свою руку вже зараз… Адже для тебе – це лишень краплина уваги, а для них – океан твоєї доброти, для тебе - це миттєвий порух душі, а для них - невимовне почуття вдячності і щастя, для тебе – це хвилина, а для них – останні миті, зігріті теплом твого серця.
Крошечная заметка об использовании русского и украинского языков
Ну что же... В силу того, что данная тема не требует образности мышления, красивых определений и вообще, художественных "красивостей", попробуем изложить текст на русском языке.При этом я, боже упаси, не хочу сказать, что в русском нет образности или там "красивостей" (пожалуйста, без негативизма к этому слову). Просто прошу заранее прощения у взыскательных критиков за несовершенный, может быть, мой русский...
Все русскоязычные друзья и подруги, которые читали мои опусы в "Хайвее", жаловались, что с трудом продираются сквозь дебри неизвестных слов, что украинский язык для них труднопонимаемый...
Я не в обиде на них - друзья инетные, из России, смешно было бы что-то требовать.
Ну вот, только не надо говорить, что завели, мол, извечную песню националюги, горе-литераторы помаранчевого ОКРАСА (хм, прям как про котов, сказывается все-таки любовь к этим созданиям). Нет, не завели. Просто грызут меня несколько мыслей каждый раз, когда открываю журнал.
Неужели в Украине так мало людей, думающих и говорящих на украинском языке? Почему-то в этот тезис слабо верится. Может быть, украиноязычные авторы, заглядывая сюда, видят явное преобладание русского языка и, априори, не настроены на объективное восприятие своих творений? Я заметила, что даже комментариев под украинскими текстами гораздо меньше. Не хотим читать? Или тоже априори настроены?
Странно получается... Люди, живущие в западной Украине, выросшие и выучившиеся при советской системе, в большинстве своем знают практически досконально оба языка, а люди с восточной Украины пользуются преимущественно русским. Учили ведь оба языка в школе, а кое-кто и в институте. Если вспомнить про английский, здесь спору нет, каждый, кто владеет им ( немецким, французким и т. д.) чувствует свою образованность на порядок выше остальных. Почему же многим из нас не хочется знать язык той страны, где мы живем? Что, если к английскому, немецкому и французкому добавится еще украинский, образованность даст сбой, захромает, как старая лошадь?
Я не буду распространяться о том, что многих украинских авторов не разрешали изучать в школе (для тех, кто помнит), не включали их произведения в хрестоматии и не рекомендовали для внеклассного чтения. Я не хочу сравнивать украинскую и русскую литературы. Это несравнимо по многим причинам - политика Страны Советов в свое время хорошо постаралась, приложив все усилия для глубокого закапывания талантов. Мы никогда раньше не слышали поэзию Стуса, не читали Хвыльового, не могли знать, что Тычына, кроме стихотворений типа "в поле трактор дыр-дыр-дыр, мы за мыр, мы за мыр" писал еще чудесную любовную лирику. Но, при этом, те, кто хотел, имели возможность составить себе впечатление о Маяковском, прочтя не только "краснокожую паспортину", но и другие его стихи, совершенно не касающиеся революционной тематики.
Сейчас, чтоб узнать и прочесть, надо только захотеть.Захотеть открыть для себя классическую и современную украинскую литературу, открыть украинскую песню, танец (не путать с шароварщиной), драматургию и кино.Пусть этого мало пока, но это все - есть.
Я уверена, что пройдет время и многие, сейчас русскоязычные литераторы, найдут свое место в украинской культуре. Только нужно открыть глаза и уши, распахнуть навстречу новому свою душу...
Разве образованность кого-либо пострадала от расширения его кругозора?
Все русскоязычные друзья и подруги, которые читали мои опусы в "Хайвее", жаловались, что с трудом продираются сквозь дебри неизвестных слов, что украинский язык для них труднопонимаемый...
Я не в обиде на них - друзья инетные, из России, смешно было бы что-то требовать.
Ну вот, только не надо говорить, что завели, мол, извечную песню националюги, горе-литераторы помаранчевого ОКРАСА (хм, прям как про котов, сказывается все-таки любовь к этим созданиям). Нет, не завели. Просто грызут меня несколько мыслей каждый раз, когда открываю журнал.
Неужели в Украине так мало людей, думающих и говорящих на украинском языке? Почему-то в этот тезис слабо верится. Может быть, украиноязычные авторы, заглядывая сюда, видят явное преобладание русского языка и, априори, не настроены на объективное восприятие своих творений? Я заметила, что даже комментариев под украинскими текстами гораздо меньше. Не хотим читать? Или тоже априори настроены?
Странно получается... Люди, живущие в западной Украине, выросшие и выучившиеся при советской системе, в большинстве своем знают практически досконально оба языка, а люди с восточной Украины пользуются преимущественно русским. Учили ведь оба языка в школе, а кое-кто и в институте. Если вспомнить про английский, здесь спору нет, каждый, кто владеет им ( немецким, французким и т. д.) чувствует свою образованность на порядок выше остальных. Почему же многим из нас не хочется знать язык той страны, где мы живем? Что, если к английскому, немецкому и французкому добавится еще украинский, образованность даст сбой, захромает, как старая лошадь?
Я не буду распространяться о том, что многих украинских авторов не разрешали изучать в школе (для тех, кто помнит), не включали их произведения в хрестоматии и не рекомендовали для внеклассного чтения. Я не хочу сравнивать украинскую и русскую литературы. Это несравнимо по многим причинам - политика Страны Советов в свое время хорошо постаралась, приложив все усилия для глубокого закапывания талантов. Мы никогда раньше не слышали поэзию Стуса, не читали Хвыльового, не могли знать, что Тычына, кроме стихотворений типа "в поле трактор дыр-дыр-дыр, мы за мыр, мы за мыр" писал еще чудесную любовную лирику. Но, при этом, те, кто хотел, имели возможность составить себе впечатление о Маяковском, прочтя не только "краснокожую паспортину", но и другие его стихи, совершенно не касающиеся революционной тематики.
Сейчас, чтоб узнать и прочесть, надо только захотеть.Захотеть открыть для себя классическую и современную украинскую литературу, открыть украинскую песню, танец (не путать с шароварщиной), драматургию и кино.Пусть этого мало пока, но это все - есть.
Я уверена, что пройдет время и многие, сейчас русскоязычные литераторы, найдут свое место в украинской культуре. Только нужно открыть глаза и уши, распахнуть навстречу новому свою душу...
Разве образованность кого-либо пострадала от расширения его кругозора?
Панацея чорних окулярів
Вона відкрила дверцята бару. Взяла пляшку коньяку і ковтнула просто з пляшки. В цей момент, як завжди, її звеселила власна зловтішна посмішка і думка – «як було б гарно, якби мої сквашені бюргери зараз глянули не це». Далі зробила ще один завчений рух, а потому замок дверей клацнув і вона вийшла на вулицю. Сонця не було… а може воно було, тільки вона його не бачила – не могла, або не хотіла… Вітер перевертав на бруківці сміття, що звечора назбиралось в контейнерах, не вивезене вчасно прибиральниками. Смішно…доросла тітка, а йде, шурхотячи широчезними джинсами, сорочка висить, поверху кацавейка, на ногах гуцульські постоли. Запалити, чи що, для повного антуражу? І пройтись, човгаючи постолами, не звертаючи ніякої уваги на здивовані, законсервовані, снобістські погляди міщан?
1 травня – кумедний день для тих людей, хто ще асоціює його з днем «трудящихся всех стран». Мені здається, що тільки з розвалом радянського режиму у цьому святі проклюнувся, накінець, його первинний смисл. Тепер у цей день всі, хто може, чимчикують на городи садити картоплю замість того, щоб крокувати колонами по місту, вимахуючи червоними прапорами, підкріпляючись на ходу стаграмами і канапками з докторською ковбасою. Пройшли, на щастя, і ті часи, коли нас, студентів, виганяли на «воскрєснік» прямісінько на Великдень. Звісно, ніхто нічого не робив, так собі валенсались попід вікнами аудиторій, чекаючи фінального свистка головного інститутського комсомольця. Совєти, хоч маленьку прикрість, а конче мали зробити – примусити всіх домашніх чекати з великоднім сніданком, доки бідного студента не відпустять додому з примусової праці.
.То що ж сьогодні робити, чорт забирай? Може шаснути до якоїсь, чи то товаришки, чи подруги, та як би вона там не називалась… Просто співрозмовниця або, що скоріше, спів… ні не спів…, а просто - мовчальниця. Мовчальниця – це те, що треба, бо вона давно вже не виносила подруг, які пробували давати дурнуваті поради або вставляли свої п’ять копійок в її неспішну оповідь. Вона приходила без попередження. Коли хотіла. Зручно всідалася на тапчані у позі лотосу і починала вербалізувати свої думки. Часами історії були справжні, часами – брехливі, а іноді її уява вимальовувала таке, що годі було озвучити, а сприйняти мовчальницями і поготів.
Чую за стіною святкування сусіда – п’яні викрики, лайка і грюкання по столі кулаками. Таке святкування в нього щодень, опісля прийнятого на груди самогону. А загалом непоганий дядько. Коли тверезий, звісно. Послужливий. Зимою, коли сніг замітав двір і поріг так, що годі було виткнутися з хати, він стукав у вікно, пропонуючи розгребти стежину. Я раділа і давала йому за кожну акцію милосердя 2 гривні. Він хутенько брався до роботи і через 10 хвилин цивілізація прокльовувалась на моєму подвір’ї. Зате в нього в хаті насувалась чорна хмара, бо по роботі, взявши в мене злощасні 2 гривні, він прожогом біг до сусідки по самогонку, і рівно за півгодини за стіною спалахувала сварка. Кожен раз даючи йому гроші, мене муляло сумління, здавалось що я своїм лінивством потураю його хворобі, я відчувала себе винною перед його дружиною, напевне, нещасною, змученою жінкою. Мене вистачило лиш на те, щоб якось сказати йому про свою гризоту, простягаючи все ті ж 2 гривні. Він усміхнувся, запевнивши мене, що в них в хаті сварки щодень і без горілки. Я полегшено зітхнула, ховаючи в глибині душі і свою гризоту, і викиди сумління.
.День народження, це що свято справді? Свято чого? Усвідомлення, що ти вже настільки доросла, що перестала вірити в солодкі обіцянки? В оберемки троянд? В шикарні ресторанні вечірки ( залежно від того, хто поряд з тобою – романтик чи матеріаліст) ? Скільки випито коньяку… Скільки знищено риб’ячих яєць…
Чудової самогонки тільки-но випили плящину – справжньої, міцної, зробленої дядьком для себе, для свого ніжного шлунку, який не може перетравлювати всяку бурду, що нею рясніють полиці сусіднього магазину. А тепер, по цій плящині, , мене чомусь пробило на клацання по клавіатурі. Добре, з’їм ще цукерку… ну його к бісу, це правильне харчування… Чому б опісля закушуванням дрогобицькою ковбасою та ложками ікри, не зжерти ще цукерок, і свято шлунку нехай увінчається блювотинням і вранішньою мігренню. Добре було би за одним разом виблювати все те, що назбиралось за кілька років в душі, але то ж треба літрів десять марганцівки влити в себе, а це вже мазохізм явний, та і результат може виявитись ніяким. Все одно ці клятущі проблеми переповзуть, як слизькі вужі, у наступний рік. І що тоді, який сенс у всіх тих блювотах, марганцівках, очищеннях , ворушіннях «звилин» і прочая…
Ворожі западенському менталітету цукерки «Беліссімо»… Назва якась італійська, смак - кращого годі шукати, особливо вставляють після самогону, виробник – «Конті», Донецьк. Наш здурілий народ не купує батончики «рошен», бо він «підарас»… та не народ, а отой хазяїн рошенівських батончиків… Отакої, звихнулись на політиці старе і мале..
Обклалась книжками з усіх сторін. Кілька днів тому, на книжковому ринку, серед всілякого мотлоху, що заполонив полиці, витягла дещо з попсячого Муракамі, «Джмелиний мед» Ліндгрена та новомодню ОКсану Робскі. На широкому ліжкові притулився до Муракамі телефон, попільничка, цигарки. Поряд з ліжком пічка, власне не пічка, а така собі сільська піч з блятами. Свою історичну роль цей п’єц давно не відіграє і наразі служить пляцом для горняток з кавою, обгорток з печива, тарілок, тарілочок, свічок, образків і всілякої іншої атрибутики мого теперішнього життя. Робскі не вражає. Читається легко, швидко, напружувати уяву і мозок ні до чого, але і в цьому є свої плюси. Ось ще десь з-під подушки витягаю Карпу. «Фройд би плакав». Плакати йому там причини немає, але читаю з цікавістю. Таке собі звар’йоване дівча, Фройд, читаючи, ствердно кивав би головою.
Треба ще й комп’ютер в ліжко затягти, та наразі на ноутбук фінансів немає. Зараза, а супер було б, лежачи, зафіксувати дві-три думки, що прийшли до голови.
Пробую наговорювати текст на диктофон – ні дідька лисого не виходить. Усі думки одразу, мов схарапуджені лошата, кидаються врізнобіч, перед очима цей сріблястий дурнуватий «панасонік», а в голові – порожнеча. Напевне, треба бути хоч трішки актором, щоб вміти писати оповідання з допомогою диктофону. Замість зосередитись на тексті, прислухаюсь до власного тембру, до інтонацій. У відповідальних, «душевних» моментах голос дрижить і мені стає соромно… І як актори виносять на люди всілякі почуття?
Сяду краще до клавіатури, так воно ніби ліпше просуватиметься. Виповзаю з ліжка, перекинувши попільничку на простирадло. За вікном яскраве сонячне проміння, пташки несамовито голосно співають, молоденьке листячко шелестить на деревах… Не буду нічого писати, піду обійматись з природою…
Смішно до кольки, що, незважаючи на ті всі шизофренічні оповідки, мовчальниці слухали завжди уважно, ствердно кивали маківками, погоджуючись з основними тезами оповіді… Та нехай спробують дзявкнути проти! Вона піде і більш ніколи не прийде – плачте, ридайте, пришелепкуваті дурисвітки. Потім будете згадувати, яка то була у вас креативна подруга! Ох, як їм любо вимовляти це слово «креативна». Тут має місце власне їхнє, солодке приниження – мовляв ми не такі, як вона, вона інакша, ми не зовсім її часом розуміємо, але вона така прикольна, «ну я просто тєряюсь»… А спитай, що таке креативність – будуть, викотивши очиська, довго на тебе глядіти, а сформулювати так і не зуміють…
А чого ж її так приваблює спілкування зо всякими дурисвітками, які до Еллочкиного лексикону ще додали слово «креативність»? Скоріш за все, їй, як повітря, бракувало нових «народних» типажів, щоб потім досхочу познущатись, висміюючи їхні інтелектуальні потуги. Недобра, ох, яка злісна подруга! А чого власне Сіму приваблювала Еллочка, адже сама вона була страх якою освіченою дівчиною? Може працювала на контрасті, котрий і зараз спостерігається у цьому, такому кумедному житті?
У підземному переході бурлить інтелектуальне життя – книжковий ринок. Рай для любителів читання, рай для любителів понтів.
- Ах, «Код да Вінчі»…ну я просто в шоці була, коли прочитала…
Та що ти там зрозуміла, дурепо? Була в шоці? Та це я в шоці, коли чую від них такі слова. Від тих дівок, котрі на генному рівні окрім «як то файно було вчора з Миколою» ні про що думати не можуть … не вміють..., незважаючи на вищу, куплену батьками, освіту і «креативні» знову ж таки джинси з золотистим метеликом на задниці. Та ну його, ця «граалева» тріскотня тут теж ні до чого…просто приклад, як «освічені чуваки та чувіхи умняка давлять» і нахапаними словосполученнями намагаються усталити серед таких самих «креативщиків» свою освіченість.
Як то сумно, коли тебе не розуміють… Здавалось би - кохана людина. Ти збираєшся прожити з нею решту свого життя, а вона напивається і, промовивши завчене « ти стаєш агресивною, кохана», валандається спати. І це незважаючи на те, що твоя думка тільки-но почала плинути, як ріка, часом – водограєм, часом – тихим плесом, але широко і могутньо, як то і належить «креативному» світоглядові. Щось я таке «завумне» пишу, навіть самій часом подумки важко проговорюється, а що вже бідному, переобтяженому щоденними турботами, читачеві… До дупи всім і твій світогляд, і твої думки, і твої сумніви, зрештою і ти сама. Кожен в своїй шкаралупі, котра ще добре, як нагадує черепашу, бо, зазвичай, їжаки по місту гасають, дрібно та прудко перебираючи ніжками, заклопотано притискаючи лапкою телефон до вушка та настовбурчуючи голки у всі боки.
А хіба я розумію сама себе, свою суть? А хто власне, крім закостенілого сноба, може похвалитись тим, що він все, здуріти як, розуміє у житті? І не тільки власному, але й у житті інших людей? А я от не розумію…
Розумію інстинкти. Коли в твоїй уяві, без втручання власного розуму, виникає часточка чийогось тіла. Напевне, ти здогадуєшся, чийого, може собі признаєшся, а може й ні. Та це несуттєво. Це спричинює млость у тобі… але що ж…зважаючи на те, що тієї часточки поруч немає, і ніяким способом не зможеш наворожити її біля своїх вуст – ти вмикаєш уяву…і ось вона…він… вже коло тебе. Вже з тобою… Вже в тобі… і нічого зараз не треба, тільки б вона…, він… не покинули завчасу твого тіла, дочекались, поки заспокоїться твоя плоть…
Замок дверей клацнув, впускаючи її у захищений простір власного житла. Вона зробила завчений рух рукою, здіймаючи чорні окуляри і відкрила дверцята бару… Включила комп’ютер, присунула ближче клавіатуру…
Полинула музика, дещо меланхолійна, але світла і прозора, як краплина води, що сяє на вимитому дощем листку клена. Старого, великого клена, котрий вітається з нею щоранку, стукаючи гіллям у вікно.
Під фортепіанні звуки Гримальського так гарно пишеться… Створено 2005 року
1 травня – кумедний день для тих людей, хто ще асоціює його з днем «трудящихся всех стран». Мені здається, що тільки з розвалом радянського режиму у цьому святі проклюнувся, накінець, його первинний смисл. Тепер у цей день всі, хто може, чимчикують на городи садити картоплю замість того, щоб крокувати колонами по місту, вимахуючи червоними прапорами, підкріпляючись на ходу стаграмами і канапками з докторською ковбасою. Пройшли, на щастя, і ті часи, коли нас, студентів, виганяли на «воскрєснік» прямісінько на Великдень. Звісно, ніхто нічого не робив, так собі валенсались попід вікнами аудиторій, чекаючи фінального свистка головного інститутського комсомольця. Совєти, хоч маленьку прикрість, а конче мали зробити – примусити всіх домашніх чекати з великоднім сніданком, доки бідного студента не відпустять додому з примусової праці.
.То що ж сьогодні робити, чорт забирай? Може шаснути до якоїсь, чи то товаришки, чи подруги, та як би вона там не називалась… Просто співрозмовниця або, що скоріше, спів… ні не спів…, а просто - мовчальниця. Мовчальниця – це те, що треба, бо вона давно вже не виносила подруг, які пробували давати дурнуваті поради або вставляли свої п’ять копійок в її неспішну оповідь. Вона приходила без попередження. Коли хотіла. Зручно всідалася на тапчані у позі лотосу і починала вербалізувати свої думки. Часами історії були справжні, часами – брехливі, а іноді її уява вимальовувала таке, що годі було озвучити, а сприйняти мовчальницями і поготів.
Чую за стіною святкування сусіда – п’яні викрики, лайка і грюкання по столі кулаками. Таке святкування в нього щодень, опісля прийнятого на груди самогону. А загалом непоганий дядько. Коли тверезий, звісно. Послужливий. Зимою, коли сніг замітав двір і поріг так, що годі було виткнутися з хати, він стукав у вікно, пропонуючи розгребти стежину. Я раділа і давала йому за кожну акцію милосердя 2 гривні. Він хутенько брався до роботи і через 10 хвилин цивілізація прокльовувалась на моєму подвір’ї. Зате в нього в хаті насувалась чорна хмара, бо по роботі, взявши в мене злощасні 2 гривні, він прожогом біг до сусідки по самогонку, і рівно за півгодини за стіною спалахувала сварка. Кожен раз даючи йому гроші, мене муляло сумління, здавалось що я своїм лінивством потураю його хворобі, я відчувала себе винною перед його дружиною, напевне, нещасною, змученою жінкою. Мене вистачило лиш на те, щоб якось сказати йому про свою гризоту, простягаючи все ті ж 2 гривні. Він усміхнувся, запевнивши мене, що в них в хаті сварки щодень і без горілки. Я полегшено зітхнула, ховаючи в глибині душі і свою гризоту, і викиди сумління.
.День народження, це що свято справді? Свято чого? Усвідомлення, що ти вже настільки доросла, що перестала вірити в солодкі обіцянки? В оберемки троянд? В шикарні ресторанні вечірки ( залежно від того, хто поряд з тобою – романтик чи матеріаліст) ? Скільки випито коньяку… Скільки знищено риб’ячих яєць…
Чудової самогонки тільки-но випили плящину – справжньої, міцної, зробленої дядьком для себе, для свого ніжного шлунку, який не може перетравлювати всяку бурду, що нею рясніють полиці сусіднього магазину. А тепер, по цій плящині, , мене чомусь пробило на клацання по клавіатурі. Добре, з’їм ще цукерку… ну його к бісу, це правильне харчування… Чому б опісля закушуванням дрогобицькою ковбасою та ложками ікри, не зжерти ще цукерок, і свято шлунку нехай увінчається блювотинням і вранішньою мігренню. Добре було би за одним разом виблювати все те, що назбиралось за кілька років в душі, але то ж треба літрів десять марганцівки влити в себе, а це вже мазохізм явний, та і результат може виявитись ніяким. Все одно ці клятущі проблеми переповзуть, як слизькі вужі, у наступний рік. І що тоді, який сенс у всіх тих блювотах, марганцівках, очищеннях , ворушіннях «звилин» і прочая…
Ворожі западенському менталітету цукерки «Беліссімо»… Назва якась італійська, смак - кращого годі шукати, особливо вставляють після самогону, виробник – «Конті», Донецьк. Наш здурілий народ не купує батончики «рошен», бо він «підарас»… та не народ, а отой хазяїн рошенівських батончиків… Отакої, звихнулись на політиці старе і мале..
Обклалась книжками з усіх сторін. Кілька днів тому, на книжковому ринку, серед всілякого мотлоху, що заполонив полиці, витягла дещо з попсячого Муракамі, «Джмелиний мед» Ліндгрена та новомодню ОКсану Робскі. На широкому ліжкові притулився до Муракамі телефон, попільничка, цигарки. Поряд з ліжком пічка, власне не пічка, а така собі сільська піч з блятами. Свою історичну роль цей п’єц давно не відіграє і наразі служить пляцом для горняток з кавою, обгорток з печива, тарілок, тарілочок, свічок, образків і всілякої іншої атрибутики мого теперішнього життя. Робскі не вражає. Читається легко, швидко, напружувати уяву і мозок ні до чого, але і в цьому є свої плюси. Ось ще десь з-під подушки витягаю Карпу. «Фройд би плакав». Плакати йому там причини немає, але читаю з цікавістю. Таке собі звар’йоване дівча, Фройд, читаючи, ствердно кивав би головою.
Треба ще й комп’ютер в ліжко затягти, та наразі на ноутбук фінансів немає. Зараза, а супер було б, лежачи, зафіксувати дві-три думки, що прийшли до голови.
Пробую наговорювати текст на диктофон – ні дідька лисого не виходить. Усі думки одразу, мов схарапуджені лошата, кидаються врізнобіч, перед очима цей сріблястий дурнуватий «панасонік», а в голові – порожнеча. Напевне, треба бути хоч трішки актором, щоб вміти писати оповідання з допомогою диктофону. Замість зосередитись на тексті, прислухаюсь до власного тембру, до інтонацій. У відповідальних, «душевних» моментах голос дрижить і мені стає соромно… І як актори виносять на люди всілякі почуття?
Сяду краще до клавіатури, так воно ніби ліпше просуватиметься. Виповзаю з ліжка, перекинувши попільничку на простирадло. За вікном яскраве сонячне проміння, пташки несамовито голосно співають, молоденьке листячко шелестить на деревах… Не буду нічого писати, піду обійматись з природою…
Смішно до кольки, що, незважаючи на ті всі шизофренічні оповідки, мовчальниці слухали завжди уважно, ствердно кивали маківками, погоджуючись з основними тезами оповіді… Та нехай спробують дзявкнути проти! Вона піде і більш ніколи не прийде – плачте, ридайте, пришелепкуваті дурисвітки. Потім будете згадувати, яка то була у вас креативна подруга! Ох, як їм любо вимовляти це слово «креативна». Тут має місце власне їхнє, солодке приниження – мовляв ми не такі, як вона, вона інакша, ми не зовсім її часом розуміємо, але вона така прикольна, «ну я просто тєряюсь»… А спитай, що таке креативність – будуть, викотивши очиська, довго на тебе глядіти, а сформулювати так і не зуміють…
А чого ж її так приваблює спілкування зо всякими дурисвітками, які до Еллочкиного лексикону ще додали слово «креативність»? Скоріш за все, їй, як повітря, бракувало нових «народних» типажів, щоб потім досхочу познущатись, висміюючи їхні інтелектуальні потуги. Недобра, ох, яка злісна подруга! А чого власне Сіму приваблювала Еллочка, адже сама вона була страх якою освіченою дівчиною? Може працювала на контрасті, котрий і зараз спостерігається у цьому, такому кумедному житті?
У підземному переході бурлить інтелектуальне життя – книжковий ринок. Рай для любителів читання, рай для любителів понтів.
- Ах, «Код да Вінчі»…ну я просто в шоці була, коли прочитала…
Та що ти там зрозуміла, дурепо? Була в шоці? Та це я в шоці, коли чую від них такі слова. Від тих дівок, котрі на генному рівні окрім «як то файно було вчора з Миколою» ні про що думати не можуть … не вміють..., незважаючи на вищу, куплену батьками, освіту і «креативні» знову ж таки джинси з золотистим метеликом на задниці. Та ну його, ця «граалева» тріскотня тут теж ні до чого…просто приклад, як «освічені чуваки та чувіхи умняка давлять» і нахапаними словосполученнями намагаються усталити серед таких самих «креативщиків» свою освіченість.
Як то сумно, коли тебе не розуміють… Здавалось би - кохана людина. Ти збираєшся прожити з нею решту свого життя, а вона напивається і, промовивши завчене « ти стаєш агресивною, кохана», валандається спати. І це незважаючи на те, що твоя думка тільки-но почала плинути, як ріка, часом – водограєм, часом – тихим плесом, але широко і могутньо, як то і належить «креативному» світоглядові. Щось я таке «завумне» пишу, навіть самій часом подумки важко проговорюється, а що вже бідному, переобтяженому щоденними турботами, читачеві… До дупи всім і твій світогляд, і твої думки, і твої сумніви, зрештою і ти сама. Кожен в своїй шкаралупі, котра ще добре, як нагадує черепашу, бо, зазвичай, їжаки по місту гасають, дрібно та прудко перебираючи ніжками, заклопотано притискаючи лапкою телефон до вушка та настовбурчуючи голки у всі боки.
А хіба я розумію сама себе, свою суть? А хто власне, крім закостенілого сноба, може похвалитись тим, що він все, здуріти як, розуміє у житті? І не тільки власному, але й у житті інших людей? А я от не розумію…
Розумію інстинкти. Коли в твоїй уяві, без втручання власного розуму, виникає часточка чийогось тіла. Напевне, ти здогадуєшся, чийого, може собі признаєшся, а може й ні. Та це несуттєво. Це спричинює млость у тобі… але що ж…зважаючи на те, що тієї часточки поруч немає, і ніяким способом не зможеш наворожити її біля своїх вуст – ти вмикаєш уяву…і ось вона…він… вже коло тебе. Вже з тобою… Вже в тобі… і нічого зараз не треба, тільки б вона…, він… не покинули завчасу твого тіла, дочекались, поки заспокоїться твоя плоть…
Замок дверей клацнув, впускаючи її у захищений простір власного житла. Вона зробила завчений рух рукою, здіймаючи чорні окуляри і відкрила дверцята бару… Включила комп’ютер, присунула ближче клавіатуру…
Полинула музика, дещо меланхолійна, але світла і прозора, як краплина води, що сяє на вимитому дощем листку клена. Старого, великого клена, котрий вітається з нею щоранку, стукаючи гіллям у вікно.
Під фортепіанні звуки Гримальського так гарно пишеться… Створено 2005 року
Маленькі теплі радощі
Коньяк зігріває душу… Ні, він ще може зігріти тіло, коли тобі холодно, ти промерз до кісточок, бо стояв на холодному вітрі або цілувався зимою в парку... Приходиш додому, наливаєш чарочку золотистого напою… тарілочка з камамбером на столі… остання краплина на вустах… злизни цей гіркуватий присмак…після солодких поцілунків він такий незвичний…
Ні, можна по-іншому… Приходиш додому знервований, видався тяжкий день, якісь люди все не ті, з ким би ти хотів спілкуватися, сонце не таке, і хмари ворожі, тяжкі і холодні. А ще десь різко деренчить трамвай, і спасу немає від допитливої сусідки, яка перепиняє тебе щовечора в надії, що ти таки скажеш їй, хто приходить до тебе щоночі. А ти не кажеш, ти робиш вигляд, що не розумієш, чого це вона стовбичить на сходовій клітці, кидаєш їй звичне «добрий вечір» і швиденько, не даючи їй вставити півслова, зачиняєш двері своєї домівки. Можеш помити руки, або постояти під душем, але не обов’язково робити це так нагально. Ти можеш підійти до бару і налити собі чарочку такого напою, що, вдихнувши аромат і заплющивши очі, відплинеш до кримських просторів, цих виноградних пагорбів, які восени трансформуються у ріки п’янких вин. Ох, як я люблю мадеру… В Криму її називають «жіночим коньяком». Вона ввібрала в себе стільки сонця, що воно буде зігрівати тебе в холодний зимовий день краще всякої грубки. Краще неї зігріє хіба доторк коханої людини. У доброї мадери коньячний колір і смак божественний, а ще здатність знищувати з твоєї пам’яті все лихе, що причинилося тобі за день.
Глянь, і хмари розійшлися, ось і сонечко останній прощальний промінчик кинуло в твоє вікно, і сорока прилетіла за крихтами хліба… а може не за крихтами? Може, їй хочеться чогось смачненького, вона теж хоче скинути втому з крил, як ти тягар з плечей, а що мадеру вона точно не вип’є, то дай їй той надкушений кавальчик зефіру, який ще тримаєш в руках… сороки люблять зефір…
Ні, можна по-іншому… Приходиш додому знервований, видався тяжкий день, якісь люди все не ті, з ким би ти хотів спілкуватися, сонце не таке, і хмари ворожі, тяжкі і холодні. А ще десь різко деренчить трамвай, і спасу немає від допитливої сусідки, яка перепиняє тебе щовечора в надії, що ти таки скажеш їй, хто приходить до тебе щоночі. А ти не кажеш, ти робиш вигляд, що не розумієш, чого це вона стовбичить на сходовій клітці, кидаєш їй звичне «добрий вечір» і швиденько, не даючи їй вставити півслова, зачиняєш двері своєї домівки. Можеш помити руки, або постояти під душем, але не обов’язково робити це так нагально. Ти можеш підійти до бару і налити собі чарочку такого напою, що, вдихнувши аромат і заплющивши очі, відплинеш до кримських просторів, цих виноградних пагорбів, які восени трансформуються у ріки п’янких вин. Ох, як я люблю мадеру… В Криму її називають «жіночим коньяком». Вона ввібрала в себе стільки сонця, що воно буде зігрівати тебе в холодний зимовий день краще всякої грубки. Краще неї зігріє хіба доторк коханої людини. У доброї мадери коньячний колір і смак божественний, а ще здатність знищувати з твоєї пам’яті все лихе, що причинилося тобі за день.
Глянь, і хмари розійшлися, ось і сонечко останній прощальний промінчик кинуло в твоє вікно, і сорока прилетіла за крихтами хліба… а може не за крихтами? Може, їй хочеться чогось смачненького, вона теж хоче скинути втому з крил, як ти тягар з плечей, а що мадеру вона точно не вип’є, то дай їй той надкушений кавальчик зефіру, який ще тримаєш в руках… сороки люблять зефір…
Проженіть від себе заздрість...
Смішне, ядуче і таке розповсюджене почуття – заздрість. Тоненькими блідими ниточками воно проростає в нестійкій тремтливій душі, розростається гіллястим кущем, а з часом великим деревом починає шуміти над головою, накриваючи тінню гілок, похмурою пеленою огортаючи людську душу.
Чи це є генетичним? Часом починається все з дитячого велосипеда, якого тобі не позичила жадібна сусідська дівчинка…а ти так хотіла прокататись на ньому, він такий блискучий і гарненький… а в тебе такого немає… стоїш і плачеш ображено… чому в неї є, а в мене немає? Ревучи, біжиш до мами, а вона відмахнеться від тебе, бо, напевне, заклопотана і не має часу на дурниці. А може, не знає, що відповісти, як тобі пояснити, що в неї немає грошей, і тому ти не маєш такої цяцьки…
- То нехай в Софійки теж не буде, нехай він щезне, зломиться, або хай його вкрадуть, – тихо шепочуть дитячі вуста. Ось він, маленький паросток заздрощів…
-У нього є хата, а я в «хрущобі»…Можна подумати, він розумніший за мене… певно, накрав десь грошей і розкошує… а я от працюю, тягну все до купки, а зі злиднів не виберуся… Дитина його в Кембриджі вчиться, а моя ледве наш політехнічний дотягує… чому, чому так? – сичить в душі зміюка заздрощів.
- На БМВ їздять... По клубах ганяють…нехай би вже загнались до дідька… чим вони кращі за мене? А чим кращий отой, який стоїть на майдані, вимахуючи шаликом? Та мій Петрусь разом з ним у школу ходив, так той тоді був та-а-кий двієчник…
І пішло-поїхало…
- А ще він жінку з двома дітьми покинув, чули? А чули, що їздив відпочивати на Мальту? Нехай з сапкою на городі попрацює, як я, то ніякої Мальти не схоче, та і засмага буде гарніша… та що там та Мальта… тьху, напевне, гидота, оце б я перлася туди, та я ні за які гроші, мені і тут добре…
- За наші народні гроші їздять, – підшамкує старенька бабця, сидячи на лавочці та кліпаючи заздрісно вицвілими оченятами. - Позабирать в них все треба до нитки, нехай так, як я, живуть…
Ні, це не генетичне. Це пострадянський синдром. Це генетика соціалізму, який виховав та випестував величезну армію заздрісників. Двадцять-тридцять років тому всі були рівні. Звичайно, тоді теж була невелика купка людей, якій було чого позаздрити. Були партійні бонзи і їх діточки, та що ми знали про них? Були академіки, митці та вчені, але де були вони, а де ми? Вони за хмарами, ми ж тут, на землі. Звичайний «совєцький» громадянин нічим особливим виділитися не міг. Житлова площа нормована, зарплата, з невеликими відхиленнями, теж. Єдина радість – стіл на свято накрити краще, ніж в сусіда чи родича, який прийде до тебе, а потім два дні буде обмовляти, згадуючи і перераховуючи випадковому співрозмовникові кількість шинки і пляцків на твоєму святковому столі. Та і ти, запрошуючи гостей, зігріваєшся думкою, що непогано було б влаштувати свято краще, ніж було минулого року в Василя, чи Петра, чи Івана…
Тепер є де розгулятись. Послужлива уява малює таке, що навіть сама нездатна перетравити в силу тієї ж совковості. Навіщо детально розбиратись в походженні грошей! Та всі тут злодії, хто живе краще, ніж я! Ось я гарував все життя і що маю? А нічого не маю, а що мав, то держава вкрала…ні-і-і, таки всі до єдиного…
«Круті» теж ментально хворі на ту ж недугу. У сусіда хата біла? А я зроблю жовтого кольору, такого яскравого, щоб він, той сусід, аж очі мружив, як гляне на моє подвір’я. У нього «Мерседес»? А я куплю «Ауді А-6», і нехай він захлинеться кавою, як гляне у вікно та побачить мене за кермом.
Всі біжать купляти костюми в пасочок, бо це тепер дуже круто…
- Як же я без полосатого костюмчика в люди вийду? Он же куди не глянь, чи депутат, чи злодій, чи телеведучий – усі в пасочках милуються собою… та ще в ті шпичасті мешти треба ноги втиснути…
Дочку треба вбрати відповідно, бо в університет нема в чому піти, там же всі тепер ой-йой-йой які гарні, як ті ляльки… А моя бідолаха ночами плаче, що має тільки три пари чобіт на зиму, та й ті не нові. Краще б, звичайно, вона про науку думала, бо скільки грошисьок треба було за той університет вивалити, але ж дитя не спить, все хоче обновку, бо Катруся вчора в такому светрі на пари прийшла, що вся група озиралася.
Дитя просто з молоком матері, а пізніше – з батьківськими розмовами, всмоктало в себе оцю бліду поросль і вже культивує в душі лапатий кущик заздрощів. Добре, якщо знайдеться хтось мудріший і вирве з коренем цю ботанічну гідру, бо інакше дорога цій дитині в майбутньому проляже на ту саму лавочку, де зараз шамкає беззубим ротом «доброзичлива» бабця.
Треба було би дати якийсь висновок, щось узагальнити, тощо. А навіщо? Прикладів можна наводити безліч, та чи потрібно? Всі їх знають, всі їх бачать, всі їх вряди-годи відчувають на собі, та й висновки здатен кожен сам собі зробити…
Може, просту пораду?
Ви йдете вулицею, гарно вбрані, задоволені собою, окрилені якимось своїм маленьким чи великим успіхом… ви обіймаєте весь світ…
І раптом вам захочеться здвигнути плечима, аби прогнати те морозне відчуття, що з’явилось у вас між лопатками…
Озирніться навколо, і ви побачите, як до вас тягнуться щупальці заздрісних очей якогось вдахи чи невдахи. Єдина рада не порушувати свого душевного комфорту – повернутися і піти геть, не озираючись, в цю ж хвилину викресливши з пам’яті все те, що напустили на вас лихі очі.
Чи це є генетичним? Часом починається все з дитячого велосипеда, якого тобі не позичила жадібна сусідська дівчинка…а ти так хотіла прокататись на ньому, він такий блискучий і гарненький… а в тебе такого немає… стоїш і плачеш ображено… чому в неї є, а в мене немає? Ревучи, біжиш до мами, а вона відмахнеться від тебе, бо, напевне, заклопотана і не має часу на дурниці. А може, не знає, що відповісти, як тобі пояснити, що в неї немає грошей, і тому ти не маєш такої цяцьки…
- То нехай в Софійки теж не буде, нехай він щезне, зломиться, або хай його вкрадуть, – тихо шепочуть дитячі вуста. Ось він, маленький паросток заздрощів…
-У нього є хата, а я в «хрущобі»…Можна подумати, він розумніший за мене… певно, накрав десь грошей і розкошує… а я от працюю, тягну все до купки, а зі злиднів не виберуся… Дитина його в Кембриджі вчиться, а моя ледве наш політехнічний дотягує… чому, чому так? – сичить в душі зміюка заздрощів.
- На БМВ їздять... По клубах ганяють…нехай би вже загнались до дідька… чим вони кращі за мене? А чим кращий отой, який стоїть на майдані, вимахуючи шаликом? Та мій Петрусь разом з ним у школу ходив, так той тоді був та-а-кий двієчник…
І пішло-поїхало…
- А ще він жінку з двома дітьми покинув, чули? А чули, що їздив відпочивати на Мальту? Нехай з сапкою на городі попрацює, як я, то ніякої Мальти не схоче, та і засмага буде гарніша… та що там та Мальта… тьху, напевне, гидота, оце б я перлася туди, та я ні за які гроші, мені і тут добре…
- За наші народні гроші їздять, – підшамкує старенька бабця, сидячи на лавочці та кліпаючи заздрісно вицвілими оченятами. - Позабирать в них все треба до нитки, нехай так, як я, живуть…
Ні, це не генетичне. Це пострадянський синдром. Це генетика соціалізму, який виховав та випестував величезну армію заздрісників. Двадцять-тридцять років тому всі були рівні. Звичайно, тоді теж була невелика купка людей, якій було чого позаздрити. Були партійні бонзи і їх діточки, та що ми знали про них? Були академіки, митці та вчені, але де були вони, а де ми? Вони за хмарами, ми ж тут, на землі. Звичайний «совєцький» громадянин нічим особливим виділитися не міг. Житлова площа нормована, зарплата, з невеликими відхиленнями, теж. Єдина радість – стіл на свято накрити краще, ніж в сусіда чи родича, який прийде до тебе, а потім два дні буде обмовляти, згадуючи і перераховуючи випадковому співрозмовникові кількість шинки і пляцків на твоєму святковому столі. Та і ти, запрошуючи гостей, зігріваєшся думкою, що непогано було б влаштувати свято краще, ніж було минулого року в Василя, чи Петра, чи Івана…
Тепер є де розгулятись. Послужлива уява малює таке, що навіть сама нездатна перетравити в силу тієї ж совковості. Навіщо детально розбиратись в походженні грошей! Та всі тут злодії, хто живе краще, ніж я! Ось я гарував все життя і що маю? А нічого не маю, а що мав, то держава вкрала…ні-і-і, таки всі до єдиного…
«Круті» теж ментально хворі на ту ж недугу. У сусіда хата біла? А я зроблю жовтого кольору, такого яскравого, щоб він, той сусід, аж очі мружив, як гляне на моє подвір’я. У нього «Мерседес»? А я куплю «Ауді А-6», і нехай він захлинеться кавою, як гляне у вікно та побачить мене за кермом.
Всі біжать купляти костюми в пасочок, бо це тепер дуже круто…
- Як же я без полосатого костюмчика в люди вийду? Он же куди не глянь, чи депутат, чи злодій, чи телеведучий – усі в пасочках милуються собою… та ще в ті шпичасті мешти треба ноги втиснути…
Дочку треба вбрати відповідно, бо в університет нема в чому піти, там же всі тепер ой-йой-йой які гарні, як ті ляльки… А моя бідолаха ночами плаче, що має тільки три пари чобіт на зиму, та й ті не нові. Краще б, звичайно, вона про науку думала, бо скільки грошисьок треба було за той університет вивалити, але ж дитя не спить, все хоче обновку, бо Катруся вчора в такому светрі на пари прийшла, що вся група озиралася.
Дитя просто з молоком матері, а пізніше – з батьківськими розмовами, всмоктало в себе оцю бліду поросль і вже культивує в душі лапатий кущик заздрощів. Добре, якщо знайдеться хтось мудріший і вирве з коренем цю ботанічну гідру, бо інакше дорога цій дитині в майбутньому проляже на ту саму лавочку, де зараз шамкає беззубим ротом «доброзичлива» бабця.
Треба було би дати якийсь висновок, щось узагальнити, тощо. А навіщо? Прикладів можна наводити безліч, та чи потрібно? Всі їх знають, всі їх бачать, всі їх вряди-годи відчувають на собі, та й висновки здатен кожен сам собі зробити…
Може, просту пораду?
Ви йдете вулицею, гарно вбрані, задоволені собою, окрилені якимось своїм маленьким чи великим успіхом… ви обіймаєте весь світ…
І раптом вам захочеться здвигнути плечима, аби прогнати те морозне відчуття, що з’явилось у вас між лопатками…
Озирніться навколо, і ви побачите, як до вас тягнуться щупальці заздрісних очей якогось вдахи чи невдахи. Єдина рада не порушувати свого душевного комфорту – повернутися і піти геть, не озираючись, в цю ж хвилину викресливши з пам’яті все те, що напустили на вас лихі очі.
Шовіністичний синдром
В цілях пізнавальних я вирішила прогулятись інтернетними хащами. Вечір був нікудишній, нічого не вимальовувалось більш цікавого. Недавно встановлена програмка “Skype”, зваблювала можливістю спілкування. О, та тут скайпкасти є! Як гарно, це ж можна поговорити, можна послухати, про що говорять інші учасники. Велике розчарування спіткало вже у перші хвилини так званого спілкування.
-Ну, про що поговоримо? Хто запропонує тему? – голос ведучого звучав досить впевнено.
-А у нас тут с Украіни єсть – почувся в навушниках голос - хохлушка, что ль?
-Ні – була моя, трохи шокована, відповідь.
-Ето хорошо…
-Почему? – перейшовши на російську, спитала я.
-Не люблю хохлушок… глупые они…
-Украинка она – почувся ще один голос з динаміка. Цей голос належав хлопцеві з Томська. Як виявилося трохи згодом, він був родом з Донецька.
-Правильно, я українка.
- Ну и как там у вас в Хохляндии? Весело живется? Вот не дадим вам газ, салоедам, тогда попляшете – «масковський» акцент звучав досить виразно, щоб було не розібрати місцеперебування ведучого.
Після короткої розмови з бувшим донеччанином прийшла до висновку, що закордоння таки позитивно впливає на патріотичні почуття, бо хоча він і розмовляв російською, але виявив неабияку зацікавленість життям в Україні. Даю йому, а заодно і всім бажаючим, посилання на «Хайвей».
-Ой, глянь… «пошук па парталу»… ги-ги-ги…не могу, уржаться можно, че за язик! – це «масковский» коментар. А че не виходітє в Рунет, к нормальним людям?
Стало невимовно бридко, ніби ненароком притулилася до чогось холодного і слизького…
Півночі, обурено кидаючись у ліжку, намагалась затамувати в собі націоналістичні почуття. Який хам, це ж треба! Ну чому я не почала з ним суперечку, чому не стала відстоювати свої погляди, адже вважаю себе національно-свідомою людиною, здатною і відсіч дати, коли потрібно. Може синдром інтернетного «інкогніто» спрацював? Та ні, навпаки, незнайомій людині, ще й в інтернеті, можна розповісти багато такого, чого в очі і не скажеш. Чому просто від’єдналась від цього скайпкасту? Може тому, що зрозуміла – такому нічого не поясниш, не втовкмачиш в його зарозумілу «великоруську» голову? Комплекс «покинутого старшого брата», нічого не поробиш…
Сказала про це ще одному своєму «скайповому» знайомому з Нарви. Він, як виявилось, «хохлушок» навіть дуже любить. Та зараз не про це. Розповідає мені, що треба написати в якусь там інстанцію листа, і має проблеми, бо треба естонською мовою писати.
-То напиши – відповідаю.
-Так я ж не знаю естонської мови !
Отут прийшов час здивуватись мені. Народився і виріс він в Нарві. Так, це правда, живуть там здебільшого росіяни. Але ж 45 років в Естонії живе, а мови не знає!
-Да ну! Навіщо мені їхня мова, яка фігня! Скільки проблем від того, що офіційні документи потрібно на державну мову перекладати з російської, ще й перекладачеві заплатити.
-А чого ж ти не вивчив до цього часу?
-Та навіщо вона мені здалась! Та й складна дуже…
Почалась суперечка. Пересварились. Нічого один одному довести не змогли – кожен стояв на своєму. Помирились. З того часу обходимо стороною мовні та політичні питання.
Не хочу, Боже борони, сказати, що росіяни – безталанний народ, але чому українець їде працювати в Португалію, або Італію, і за півроку вільно «цвенькає» їхньою мовою, досконало вивчає англійську за кілька років, якщо заносить його доля до Америки чи Канади? Моя родичка вийшла заміж за вірменина і живе в Єревані. Чудово розуміє вірменську, розмовляє, читає і пише вірменською.
Інша моя знайома народилась і виросла в Душанбе. Етнічна росіянка. Вчилась там в університеті. Навіть групи у них були розділені на «чорних» та «білих» – групи таджиків та групи росіян. При цьому таджики російською розмовляли, а росіяни таджицькою – ні. Ба, навіть стояти дівчині з таджиком на вулиці і просто посміхнутись, рахувалось поганим тоном. «Вища біла каста» не могла допустити такої зневаги.
Мені здається, що справа тільки в бажанні. Чим вищий духовний розвиток людини, тим легше їй позбавитись тієї великоруської удавки та зашореності. Та таких росіян, справжніх, інтелігентних та нешовіністично-настроєних, чомусь на наших теренах одиниці, а, до слова, в Москві, ще зі свічкою треба пошукати. Більшість ніколи не хотіла вчити, не хотіла знати, причому не хотіла принципово. Навіщо це здалось окупантам?
Не дуже хочуть тієї освіти і тепер, хіба як біда примусить, бо генетичний код закладений давно і вивільнитись від нього, ой, як важко. Це стосується, передовсім, відношення до мов пострадянських республік. Англійську, німецьку, французьку вчать з азартом, а мову країни, в якій народились та виросли - не вчать принципово.
Сміються з молдаван, регочуть з чукчів, шиплять на прибалтів, зневажають цілу когорту середньо-азіатських народів, обзиваючи їх «чуркестанцями». Про «хохлів» уже мовчу. Ми - такий собі вічний подразник для «обіженої» Росії. І як би їм не хотілося показувати себе гоноровими і зверхніми, а в душі зачаїлася злість на всі народи, які не оцінили «покровітельствєнно - дружествєнного» ставлення до них, і розбіглися при першій можливості.
Хвала Богу, що розбіглися, що виникла така сприятлива ситуація, коли можна було скористатись нагодою і, подякувавши за багаторічну «опіку», вирватись з дружніх, сталево-міцних обіймів та почимчикувати своїм шляхом. Нехай тернистим. Нехай кривим і довгим, аби тільки не завів нас на манівці, аби тільки довів до омріяної цілі.
Може на цей раз вдасться. Може після того, як вся та, наша, політична сволота перегризеться між собою і поз’їдає або позабиває одне одного, після всіх тих зомбувань карими оченятами з телеекрану, після всесвітнього реготу над тією нашою нещасною державою, прийде якесь очищення. Наївно сподіватись і тоді, що Росія нас полюбить, та грець з нею, нехай не любить, аби не заважала і не пхалась до нас зі своїми порадами та «нравоучєніямі».
-Ну, про що поговоримо? Хто запропонує тему? – голос ведучого звучав досить впевнено.
-А у нас тут с Украіни єсть – почувся в навушниках голос - хохлушка, что ль?
-Ні – була моя, трохи шокована, відповідь.
-Ето хорошо…
-Почему? – перейшовши на російську, спитала я.
-Не люблю хохлушок… глупые они…
-Украинка она – почувся ще один голос з динаміка. Цей голос належав хлопцеві з Томська. Як виявилося трохи згодом, він був родом з Донецька.
-Правильно, я українка.
- Ну и как там у вас в Хохляндии? Весело живется? Вот не дадим вам газ, салоедам, тогда попляшете – «масковський» акцент звучав досить виразно, щоб було не розібрати місцеперебування ведучого.
Після короткої розмови з бувшим донеччанином прийшла до висновку, що закордоння таки позитивно впливає на патріотичні почуття, бо хоча він і розмовляв російською, але виявив неабияку зацікавленість життям в Україні. Даю йому, а заодно і всім бажаючим, посилання на «Хайвей».
-Ой, глянь… «пошук па парталу»… ги-ги-ги…не могу, уржаться можно, че за язик! – це «масковский» коментар. А че не виходітє в Рунет, к нормальним людям?
Стало невимовно бридко, ніби ненароком притулилася до чогось холодного і слизького…
Півночі, обурено кидаючись у ліжку, намагалась затамувати в собі націоналістичні почуття. Який хам, це ж треба! Ну чому я не почала з ним суперечку, чому не стала відстоювати свої погляди, адже вважаю себе національно-свідомою людиною, здатною і відсіч дати, коли потрібно. Може синдром інтернетного «інкогніто» спрацював? Та ні, навпаки, незнайомій людині, ще й в інтернеті, можна розповісти багато такого, чого в очі і не скажеш. Чому просто від’єдналась від цього скайпкасту? Може тому, що зрозуміла – такому нічого не поясниш, не втовкмачиш в його зарозумілу «великоруську» голову? Комплекс «покинутого старшого брата», нічого не поробиш…
Сказала про це ще одному своєму «скайповому» знайомому з Нарви. Він, як виявилось, «хохлушок» навіть дуже любить. Та зараз не про це. Розповідає мені, що треба написати в якусь там інстанцію листа, і має проблеми, бо треба естонською мовою писати.
-То напиши – відповідаю.
-Так я ж не знаю естонської мови !
Отут прийшов час здивуватись мені. Народився і виріс він в Нарві. Так, це правда, живуть там здебільшого росіяни. Але ж 45 років в Естонії живе, а мови не знає!
-Да ну! Навіщо мені їхня мова, яка фігня! Скільки проблем від того, що офіційні документи потрібно на державну мову перекладати з російської, ще й перекладачеві заплатити.
-А чого ж ти не вивчив до цього часу?
-Та навіщо вона мені здалась! Та й складна дуже…
Почалась суперечка. Пересварились. Нічого один одному довести не змогли – кожен стояв на своєму. Помирились. З того часу обходимо стороною мовні та політичні питання.
Не хочу, Боже борони, сказати, що росіяни – безталанний народ, але чому українець їде працювати в Португалію, або Італію, і за півроку вільно «цвенькає» їхньою мовою, досконало вивчає англійську за кілька років, якщо заносить його доля до Америки чи Канади? Моя родичка вийшла заміж за вірменина і живе в Єревані. Чудово розуміє вірменську, розмовляє, читає і пише вірменською.
Інша моя знайома народилась і виросла в Душанбе. Етнічна росіянка. Вчилась там в університеті. Навіть групи у них були розділені на «чорних» та «білих» – групи таджиків та групи росіян. При цьому таджики російською розмовляли, а росіяни таджицькою – ні. Ба, навіть стояти дівчині з таджиком на вулиці і просто посміхнутись, рахувалось поганим тоном. «Вища біла каста» не могла допустити такої зневаги.
Мені здається, що справа тільки в бажанні. Чим вищий духовний розвиток людини, тим легше їй позбавитись тієї великоруської удавки та зашореності. Та таких росіян, справжніх, інтелігентних та нешовіністично-настроєних, чомусь на наших теренах одиниці, а, до слова, в Москві, ще зі свічкою треба пошукати. Більшість ніколи не хотіла вчити, не хотіла знати, причому не хотіла принципово. Навіщо це здалось окупантам?
Не дуже хочуть тієї освіти і тепер, хіба як біда примусить, бо генетичний код закладений давно і вивільнитись від нього, ой, як важко. Це стосується, передовсім, відношення до мов пострадянських республік. Англійську, німецьку, французьку вчать з азартом, а мову країни, в якій народились та виросли - не вчать принципово.
Сміються з молдаван, регочуть з чукчів, шиплять на прибалтів, зневажають цілу когорту середньо-азіатських народів, обзиваючи їх «чуркестанцями». Про «хохлів» уже мовчу. Ми - такий собі вічний подразник для «обіженої» Росії. І як би їм не хотілося показувати себе гоноровими і зверхніми, а в душі зачаїлася злість на всі народи, які не оцінили «покровітельствєнно - дружествєнного» ставлення до них, і розбіглися при першій можливості.
Хвала Богу, що розбіглися, що виникла така сприятлива ситуація, коли можна було скористатись нагодою і, подякувавши за багаторічну «опіку», вирватись з дружніх, сталево-міцних обіймів та почимчикувати своїм шляхом. Нехай тернистим. Нехай кривим і довгим, аби тільки не завів нас на манівці, аби тільки довів до омріяної цілі.
Може на цей раз вдасться. Може після того, як вся та, наша, політична сволота перегризеться між собою і поз’їдає або позабиває одне одного, після всіх тих зомбувань карими оченятами з телеекрану, після всесвітнього реготу над тією нашою нещасною державою, прийде якесь очищення. Наївно сподіватись і тоді, що Росія нас полюбить, та грець з нею, нехай не любить, аби не заважала і не пхалась до нас зі своїми порадами та «нравоучєніямі».
Провидці від диявола
Блискучий оранжевий шалик, художньо пов’язаний на голові, іконка в руках, свічка на столі… що ще треба для обдурення хрещеного люду?
Або барвиста квітчаста хустка, та ж свічка, та ж іконка, завалений всяким непотребом стіл з буцімто оберегами, приворотами, відворотами та іншим звалищем сміття…
Це тільки атрибутика. Для повного, широкомасштабного обману ще має місце журналістка, яка бере інтерв’ю з зацікавленим і таким фальшиво-підтакуючим обличчям, телебачення, яке цю погань крутить мало не щодня, радісно рахуючи дзвінку монету, що сиплеться до кишень, газети та інші друковані видання, що рясніють «цілительськими» обличчями та братки, що вкладають немалі гроші в це дійство (про них трохи згодом).
Ось – Валентина, це – Оляна, а ще – Лана, прошу познайомитись…
Окупувалися ці «ясновидиці» у Львові. О, мало не забула, є ще Ілхам! Цей теж в газетах живе, тільки на телебаченні його не видко, певно, грошей малувато на розкрутку, або ділитись ні з ким не хоче.
Валентина приймала людей у приміщенні кінотеатру «Маяк». Якось мене знайома вмовила піти туди. Невирішені проблеми, а може, просто надія, що життя повернеться іншим, більш приємним боком, змусили її повірити у дар провидиці. Зайшли ми в тісну кімнатку з лавками по боках. Сиділо там людей повно, яблуку ніде упасти. Примостились скраєчку, слухаємо пересуди. Раптом заходить якийсь молодик в шкірянці, як годиться, стрижений і з таким виразом на обличчі… ну, ви знаєте, з яким.
- Так, скоренько всі записуємось в чергу і здаємо по 20 гривень, – сповістив він з порога, зверхньо поглядаючи на народ. Народ, знову ж, як годиться, перед майбутнім дійством, стишив розмови до шанобливого шепоту і почав швиденько порпатись у кишенях.
Я вийшла надвір подихати повітрям і побачила, як з дверей, що вели в «святая святих» - обвішану іконами кімнату, де за столом возсідала «цілительниця», вийшла стара жінка в сльозах. І не зовсім вийшла, а випихав її клон того першого збирача двадцяток.
- Це що ж таке діється, – схлипнула жінка, – пішла я до Валентини, а вона мені рецепт від хвороби виписала. Я в аптеку – кажуть, платіть 400 гривень! Як так можна! Я до неї повернулась, кажу – віддайте мені мої 20 гривень, бо за таку допомогу дякую дуже, але таке мені і в поліклініці нарадять, а вона не віддає…
- Іди звідси, бабка, скоренько, ти що за свої двадцять гривень казку хотіла? – прошипів стрижений і підштовхнув стару в плечі.
Моїй знайомій вистачило глузду встати і піти геть, побачивши цю картину. Інші залишились.
Життя зараз таке, що ті бідні люди не знають, куди кидатись. Насуваються хвороби, алкоголізм, наркоманія, нестачі або й крахи фінансові, негаразди в сім’ях, на роботі. В пошуках хоч якогось порятунку кидаються по всіх усюдах. Якщо торкнутись проблеми здоров’я, то і правда, часто нема за що тих дорогущих ліків купити, а дешеві купляти – хіба в сміття гроші викидати. Є випадки, коли ліки не допомагають, коли смертельна хвороба вчепила за горло і немає порятунку. Отоді ще залишаються ворожки, які, мов ті круки зголоднілі, чатують на людські біди. Та ще та наша ментальність, що спонукає іти шукати чудодійного порятунку замість того, щоб самому активізуватись і починати діяти, вирішуючи проблеми.
Треба тільки замислитись, скільки коштує хвилина реклами на телебаченні, придивитись, скільки часу іде оце рекламне «душещипательне» дійство, і прикинути, скільки за все це треба заплатити.
Усе взнаємо і почуємо самі, клацнувши пультом у відповідну годину. Щоб велось у хаті, треба повісити на стінку ось цей приворотик, щоб коханий не покинув – треба йому оце чудодійне зіллячко заварити і дати випити, щоб грошенята водились – покласти на амулетик десятку і сховати в надійне місце. Хай там тихенько множаться. Наївні люди викладають за той амулетик тридцять, сто чи скільки там гривень і біжать додому в надії, що назавтра все віддасться сторицею. Воно й віддасться, тільки, правда, не їм, а ошукантам в хустках, в шалях, та ще в в чорних папахах (це містер-екзотик Ілхам для тих, хто воліє чужоземних провидців), і віддасться не з Божою поміччю, а при прямому спонсоруванні тими самими, обкладеними турботами і нещастями, людьми.
Винахідливий бізнес, простий, як двері, побудований на наївності і вірі в чудо. Започаткований тисячоліття тому, зараз розквітає пишним цвітом. Ступенів розвитку – море, варіацій – ще більше.
На набережній курортного містечка аж ніяк не обійтись без тітки, яка, примостивши свій столик під кущем рододендрону і таємничо розкладаючи карти, розкаже про все минуле, вкупі з теперішнім та майбутнім. Вона заварить таку кулешу в твоїй голові, що вже й сам не впізнаєш, де правда, а де брехня. Та це дитячі забавки, бо та ворожка чигає лиш на пару твоїх десяток, які і так охоче пороздаєш направо і наліво в ейфоричному періоді відпочинкових днів.
А ось ці телевізійні зомбування – це справа зовсім інакша, затіяна з неабияким розмахом і великими капіталовкладеннями. Хтось видає дозволи та ліцензії на право займатися ошуканством. Хто більший злочинець? Той, хто дозволяє таке ошуканство, чи той, хто вправно грає свою роль? Як називаються ці актори, вирощені на полі чужих нещасть? Народні цілителі? Чи злодії?
Де знайти грань між правдою і брехнею? На сто тисяч чоловік може і знайдеться хтось, що дійсно володіє даром провидіння, але як відрізнити зерно від полови? Ті справжні – вони не світяться на екранах і не здіймають руки з хрестами зі шпальт газет.
У нас всіх є адресат, до якого завжди можна звернутись по допомогу, адресат, який втішить, допоможе знайти вихід з ситуації, який вселить в нас надію, зміцнить наш дух та покаже нам правильний путь. Це – Бог, Єдиний і Всемогутній. Від нас потребується тільки віра.
А все інше «цілительство» – від диявола.
Або барвиста квітчаста хустка, та ж свічка, та ж іконка, завалений всяким непотребом стіл з буцімто оберегами, приворотами, відворотами та іншим звалищем сміття…
Це тільки атрибутика. Для повного, широкомасштабного обману ще має місце журналістка, яка бере інтерв’ю з зацікавленим і таким фальшиво-підтакуючим обличчям, телебачення, яке цю погань крутить мало не щодня, радісно рахуючи дзвінку монету, що сиплеться до кишень, газети та інші друковані видання, що рясніють «цілительськими» обличчями та братки, що вкладають немалі гроші в це дійство (про них трохи згодом).
Ось – Валентина, це – Оляна, а ще – Лана, прошу познайомитись…
Окупувалися ці «ясновидиці» у Львові. О, мало не забула, є ще Ілхам! Цей теж в газетах живе, тільки на телебаченні його не видко, певно, грошей малувато на розкрутку, або ділитись ні з ким не хоче.
Валентина приймала людей у приміщенні кінотеатру «Маяк». Якось мене знайома вмовила піти туди. Невирішені проблеми, а може, просто надія, що життя повернеться іншим, більш приємним боком, змусили її повірити у дар провидиці. Зайшли ми в тісну кімнатку з лавками по боках. Сиділо там людей повно, яблуку ніде упасти. Примостились скраєчку, слухаємо пересуди. Раптом заходить якийсь молодик в шкірянці, як годиться, стрижений і з таким виразом на обличчі… ну, ви знаєте, з яким.
- Так, скоренько всі записуємось в чергу і здаємо по 20 гривень, – сповістив він з порога, зверхньо поглядаючи на народ. Народ, знову ж, як годиться, перед майбутнім дійством, стишив розмови до шанобливого шепоту і почав швиденько порпатись у кишенях.
Я вийшла надвір подихати повітрям і побачила, як з дверей, що вели в «святая святих» - обвішану іконами кімнату, де за столом возсідала «цілительниця», вийшла стара жінка в сльозах. І не зовсім вийшла, а випихав її клон того першого збирача двадцяток.
- Це що ж таке діється, – схлипнула жінка, – пішла я до Валентини, а вона мені рецепт від хвороби виписала. Я в аптеку – кажуть, платіть 400 гривень! Як так можна! Я до неї повернулась, кажу – віддайте мені мої 20 гривень, бо за таку допомогу дякую дуже, але таке мені і в поліклініці нарадять, а вона не віддає…
- Іди звідси, бабка, скоренько, ти що за свої двадцять гривень казку хотіла? – прошипів стрижений і підштовхнув стару в плечі.
Моїй знайомій вистачило глузду встати і піти геть, побачивши цю картину. Інші залишились.
Життя зараз таке, що ті бідні люди не знають, куди кидатись. Насуваються хвороби, алкоголізм, наркоманія, нестачі або й крахи фінансові, негаразди в сім’ях, на роботі. В пошуках хоч якогось порятунку кидаються по всіх усюдах. Якщо торкнутись проблеми здоров’я, то і правда, часто нема за що тих дорогущих ліків купити, а дешеві купляти – хіба в сміття гроші викидати. Є випадки, коли ліки не допомагають, коли смертельна хвороба вчепила за горло і немає порятунку. Отоді ще залишаються ворожки, які, мов ті круки зголоднілі, чатують на людські біди. Та ще та наша ментальність, що спонукає іти шукати чудодійного порятунку замість того, щоб самому активізуватись і починати діяти, вирішуючи проблеми.
Треба тільки замислитись, скільки коштує хвилина реклами на телебаченні, придивитись, скільки часу іде оце рекламне «душещипательне» дійство, і прикинути, скільки за все це треба заплатити.
Усе взнаємо і почуємо самі, клацнувши пультом у відповідну годину. Щоб велось у хаті, треба повісити на стінку ось цей приворотик, щоб коханий не покинув – треба йому оце чудодійне зіллячко заварити і дати випити, щоб грошенята водились – покласти на амулетик десятку і сховати в надійне місце. Хай там тихенько множаться. Наївні люди викладають за той амулетик тридцять, сто чи скільки там гривень і біжать додому в надії, що назавтра все віддасться сторицею. Воно й віддасться, тільки, правда, не їм, а ошукантам в хустках, в шалях, та ще в в чорних папахах (це містер-екзотик Ілхам для тих, хто воліє чужоземних провидців), і віддасться не з Божою поміччю, а при прямому спонсоруванні тими самими, обкладеними турботами і нещастями, людьми.
Винахідливий бізнес, простий, як двері, побудований на наївності і вірі в чудо. Започаткований тисячоліття тому, зараз розквітає пишним цвітом. Ступенів розвитку – море, варіацій – ще більше.
На набережній курортного містечка аж ніяк не обійтись без тітки, яка, примостивши свій столик під кущем рододендрону і таємничо розкладаючи карти, розкаже про все минуле, вкупі з теперішнім та майбутнім. Вона заварить таку кулешу в твоїй голові, що вже й сам не впізнаєш, де правда, а де брехня. Та це дитячі забавки, бо та ворожка чигає лиш на пару твоїх десяток, які і так охоче пороздаєш направо і наліво в ейфоричному періоді відпочинкових днів.
А ось ці телевізійні зомбування – це справа зовсім інакша, затіяна з неабияким розмахом і великими капіталовкладеннями. Хтось видає дозволи та ліцензії на право займатися ошуканством. Хто більший злочинець? Той, хто дозволяє таке ошуканство, чи той, хто вправно грає свою роль? Як називаються ці актори, вирощені на полі чужих нещасть? Народні цілителі? Чи злодії?
Де знайти грань між правдою і брехнею? На сто тисяч чоловік може і знайдеться хтось, що дійсно володіє даром провидіння, але як відрізнити зерно від полови? Ті справжні – вони не світяться на екранах і не здіймають руки з хрестами зі шпальт газет.
У нас всіх є адресат, до якого завжди можна звернутись по допомогу, адресат, який втішить, допоможе знайти вихід з ситуації, який вселить в нас надію, зміцнить наш дух та покаже нам правильний путь. Це – Бог, Єдиний і Всемогутній. Від нас потребується тільки віра.
А все інше «цілительство» – від диявола.
Нічні звіряння
«Скріпка» - «Word»івська помічниця, моя компаньйонка та споглядальниця
Скріпко, скріпко, якби ти могла уявити собі, як я боюсь кохання…Воно для мене - предтеча нещасть і муки, я мчу в його обійми, як наївний метелик летить на світло ліхтаря і падає вниз з обгорілими крилами.. та що там крила…
Звуки, котрі складаються в слова…
«Я кохаю тебе… я теж кохаю тебе»…дочекайся мене, коханий мій, я так боюсь помилки, не так своєї, як, направду, твоєї…
Постривай, скріпко… не приспішай мене, не поводь задумливо очима, дай зосередитись… Ну ось, я написала фразу, і ти задоволено повела очима. Не будь нетерпляча, адже ти єдина, хто зараз читає цей неправлений текст. Твоя оцінка мені взагалі-то і непотрібна, але я не хочу, щоб у твоїх очах з’явилось здивування. Не зітхай, не піднімай високо брови, зараз прочитаєш продовження…
Хто сказав що кохають лиш раз? Життя без кохання – пустеля… Та пустеля не бува неосяжною… Долаєш цю пустелю, ніби в нереальному часі, рухаєшся, мов сомнамбула, автоматично виконуючи якісь завчені рухи, роблячи купу всіляких цікавих і нудних справ. Скріпко, далеко не кожна людина здатна кохати, чи розумієш це ти? Кохання, скріпко, це шал душі і тіла, це біль у грудях від повноти щастя, це ігнорування всіляких безглуздих житейських постулатів. А може ти думаєш, що то все - просто закоханість, дикий танець гормонів?
Акуратні нігтики виклацують по клавіатурі, ти, скріпко, задоволена, твоє життя продовжується… моє бажання до писанини – це сенс твого життя , немає мого бажання, і ти - мертва, а скоріш, у глибокому сні, але завше готова скочити на допомогу у моїх клацальних звіряннях. Ти хочеш знати, чому в такий пізній час я вирішила привітатись з тобою, та ще й завдати тобі роботи? Може ти б давно вже спала, мирно вклавшись десь у файликах «Word»у?
Ох, скріпко… Ти, я, та ще приймач на шафі…. Гала-радіо виспівує солодкаві пісеньки… «последній день в году» і «последній первий раз» - квінтесенція всього мармеладного поп-шоу-бізнесу. Ялинка, така маленька, крихітна, праворуч моєї руки, ще досі слабо пахне Новим Роком. Якийсь дядько чи тітка згаяли певно з півгодини, в’яжучи ці короткі гілочки, цурпалки від великої красуні у подобу малесенької крихітної ялиночки…символ наступаючого року… Та хай як би її не в’язали, а пахла вона по-справжньому – святами, поцілунками, цукерками і мандаринами. Ну ясно, все асоціативне… насправді пахла глицею і смолянистою деревиною.
Як же, напевне, тобі нудно зі мною? Я взагалі-то страшенно нудна…якщо мені самій з собою нудно, незважаючи на самодостатність, то тут одне з двох – або звихнулась «окончательно», або самодостатність якась дуже іллюзорна. Видумана, несправжня, створена собі для самозаспокоєння і сякої-такої подоби душевного комфорту, що само по собі – суцільна брехня.
Надія на майбутнє, звичайно, ворушиться в серці, та, озираючись навкруги і бачачи непролазну тупість того, що називають життям, якось починаєш у ній сумніватись та ховаєш свої сподівання в найглибший куток того, що називають душею.
Далебі, крім тебе, нічого не треба, ні кави, ні цигарки…забрехалася, як же без неї, тоненької сигаретки у довгих, ще гарних пальцях… це невід’ємний антураж, супутник життя, і к бісу всю цю антинікотинову рекламу. Застережливі слова на пачці сигарет не вражають абсолютно, навіть смішно - написали, ну і добре, приймемо до уваги, як то кажуть…
О, вже Вакарчук не здається без бою…пропонує налити мені вина…та я й сама собі наллю, навіщо мені ваші пропозиції, містер!
«Друга ріка»… «бо я ще п’ю з твоїх долонь, живу з твоїх долонь»…
Здуріти можна, моя мила скріпко, як влучно сказано… Я й справді п’ю з його долонь… Чи може ти вже придрімала, поки я задумливо поводила очима, обіймаючи сама себе і уявляючи на собі кохані руки? Не спи, це ще не кінець сьогоднішніх звірянь… Я розкажу тобі, що значить кохати і що значить втрачати. Що значить вмирати і народжуватись знову …
Кохання знаходить тебе, коли ти навіть не чекаєш цього Та й нащо чекати, очікування огортає твоє життя смутком, очікування спалює душу. Багато краще, коли собі скажеш – мене вже нічого не жде, і я нічого не жду, я просто існую, я бережу своє серце від страждання, бо я не хочу його більше. Дурниці ти собі кажеш. Очевидні дурниці. Кохання приходить нежданно, тебе не спитавшись, і ось ти вже бачиш край тої пустелі, і сонце тобі сяє просто в очі, і тебе це чомусь не нервує, як нервувало би вчора. Чого б це? Та тому, що пустелі прийшов кінець, і серце твоє воскресло. Тобі здавалось, що воно розірвалось на скривавлені шматки, а серце сплакалось, спопеліло і народилось знову. І ти, скріпко, щаслива, бо ми тепер більше часу будемо проводити разом, бо ти прочитаєш ті потаємні думки, які я звірю тільки тобі, такій малій, милій сіренькій споглядальниці.
Так от, я закохана, скріпко! Привітай мене, твоє вітання буде найщирішим, тому що мовчазним. Ти не будеш мені заздрити, ти не будеш злословити, ти не скажеш жодного гострого слова і ти зрозумієш мене, як ніхто. Отож тобі звіряюсь – я кохаю, скріпко, я люблю, я кохана, а це значить, що дощ вчорашній – краплі, осяяні райдугою, похмурий день сьогодні – провесінь, а вітер завтрашній - це ніжний поцілунок на моїй щоці. 2007 рік, лютий
Скріпко, скріпко, якби ти могла уявити собі, як я боюсь кохання…Воно для мене - предтеча нещасть і муки, я мчу в його обійми, як наївний метелик летить на світло ліхтаря і падає вниз з обгорілими крилами.. та що там крила…
Звуки, котрі складаються в слова…
«Я кохаю тебе… я теж кохаю тебе»…дочекайся мене, коханий мій, я так боюсь помилки, не так своєї, як, направду, твоєї…
Постривай, скріпко… не приспішай мене, не поводь задумливо очима, дай зосередитись… Ну ось, я написала фразу, і ти задоволено повела очима. Не будь нетерпляча, адже ти єдина, хто зараз читає цей неправлений текст. Твоя оцінка мені взагалі-то і непотрібна, але я не хочу, щоб у твоїх очах з’явилось здивування. Не зітхай, не піднімай високо брови, зараз прочитаєш продовження…
Хто сказав що кохають лиш раз? Життя без кохання – пустеля… Та пустеля не бува неосяжною… Долаєш цю пустелю, ніби в нереальному часі, рухаєшся, мов сомнамбула, автоматично виконуючи якісь завчені рухи, роблячи купу всіляких цікавих і нудних справ. Скріпко, далеко не кожна людина здатна кохати, чи розумієш це ти? Кохання, скріпко, це шал душі і тіла, це біль у грудях від повноти щастя, це ігнорування всіляких безглуздих житейських постулатів. А може ти думаєш, що то все - просто закоханість, дикий танець гормонів?
Акуратні нігтики виклацують по клавіатурі, ти, скріпко, задоволена, твоє життя продовжується… моє бажання до писанини – це сенс твого життя , немає мого бажання, і ти - мертва, а скоріш, у глибокому сні, але завше готова скочити на допомогу у моїх клацальних звіряннях. Ти хочеш знати, чому в такий пізній час я вирішила привітатись з тобою, та ще й завдати тобі роботи? Може ти б давно вже спала, мирно вклавшись десь у файликах «Word»у?
Ох, скріпко… Ти, я, та ще приймач на шафі…. Гала-радіо виспівує солодкаві пісеньки… «последній день в году» і «последній первий раз» - квінтесенція всього мармеладного поп-шоу-бізнесу. Ялинка, така маленька, крихітна, праворуч моєї руки, ще досі слабо пахне Новим Роком. Якийсь дядько чи тітка згаяли певно з півгодини, в’яжучи ці короткі гілочки, цурпалки від великої красуні у подобу малесенької крихітної ялиночки…символ наступаючого року… Та хай як би її не в’язали, а пахла вона по-справжньому – святами, поцілунками, цукерками і мандаринами. Ну ясно, все асоціативне… насправді пахла глицею і смолянистою деревиною.
Як же, напевне, тобі нудно зі мною? Я взагалі-то страшенно нудна…якщо мені самій з собою нудно, незважаючи на самодостатність, то тут одне з двох – або звихнулась «окончательно», або самодостатність якась дуже іллюзорна. Видумана, несправжня, створена собі для самозаспокоєння і сякої-такої подоби душевного комфорту, що само по собі – суцільна брехня.
Надія на майбутнє, звичайно, ворушиться в серці, та, озираючись навкруги і бачачи непролазну тупість того, що називають життям, якось починаєш у ній сумніватись та ховаєш свої сподівання в найглибший куток того, що називають душею.
Далебі, крім тебе, нічого не треба, ні кави, ні цигарки…забрехалася, як же без неї, тоненької сигаретки у довгих, ще гарних пальцях… це невід’ємний антураж, супутник життя, і к бісу всю цю антинікотинову рекламу. Застережливі слова на пачці сигарет не вражають абсолютно, навіть смішно - написали, ну і добре, приймемо до уваги, як то кажуть…
О, вже Вакарчук не здається без бою…пропонує налити мені вина…та я й сама собі наллю, навіщо мені ваші пропозиції, містер!
«Друга ріка»… «бо я ще п’ю з твоїх долонь, живу з твоїх долонь»…
Здуріти можна, моя мила скріпко, як влучно сказано… Я й справді п’ю з його долонь… Чи може ти вже придрімала, поки я задумливо поводила очима, обіймаючи сама себе і уявляючи на собі кохані руки? Не спи, це ще не кінець сьогоднішніх звірянь… Я розкажу тобі, що значить кохати і що значить втрачати. Що значить вмирати і народжуватись знову …
Кохання знаходить тебе, коли ти навіть не чекаєш цього Та й нащо чекати, очікування огортає твоє життя смутком, очікування спалює душу. Багато краще, коли собі скажеш – мене вже нічого не жде, і я нічого не жду, я просто існую, я бережу своє серце від страждання, бо я не хочу його більше. Дурниці ти собі кажеш. Очевидні дурниці. Кохання приходить нежданно, тебе не спитавшись, і ось ти вже бачиш край тої пустелі, і сонце тобі сяє просто в очі, і тебе це чомусь не нервує, як нервувало би вчора. Чого б це? Та тому, що пустелі прийшов кінець, і серце твоє воскресло. Тобі здавалось, що воно розірвалось на скривавлені шматки, а серце сплакалось, спопеліло і народилось знову. І ти, скріпко, щаслива, бо ми тепер більше часу будемо проводити разом, бо ти прочитаєш ті потаємні думки, які я звірю тільки тобі, такій малій, милій сіренькій споглядальниці.
Так от, я закохана, скріпко! Привітай мене, твоє вітання буде найщирішим, тому що мовчазним. Ти не будеш мені заздрити, ти не будеш злословити, ти не скажеш жодного гострого слова і ти зрозумієш мене, як ніхто. Отож тобі звіряюсь – я кохаю, скріпко, я люблю, я кохана, а це значить, що дощ вчорашній – краплі, осяяні райдугою, похмурий день сьогодні – провесінь, а вітер завтрашній - це ніжний поцілунок на моїй щоці. 2007 рік, лютий
Музикант від Бога
Михайло Ковальчук. Більшості з вас нічого не скаже це прізвище і тільки невелика кількість гітаристів, які цікавляться стилем фламенко, згадають це ім’я, а може і сценічний псевдонім - МІКО.
"Його стиль неочікувано-бурхливий, сумбурний, неспокійний і все ж прозоро-легкий..."Так я його відчуваю" - признається гітарист-віртуоз в стилі фламенко, лауреат багатьох фестивалів Михайло Ковальчук МІКО, і так відчуваєш кожну його композицію, де понад круговертю настроїв домінує один - рвучко-ніжна пристрасть, що струмує у SILENTIUM -мовчазну далечінь. Техніка фламенко мабуть є однією із найскладніших для виконання, а здатність писати і імпровізувати в ній властива взагалі небагатьом"(газета
"Високий замок" від 23 січня 1999 року).
Чому фламенко? Це питання йому ставили в кожному інтерв'ю, на кожній зустрічі. Він називав себе буйним ліриком. Цей жагучий стиль, вогонь, вибух - це було його, хоча міг бути і меланхоліком. Він поволі відійшов від традиційного фламенко і творив щось суто своє, своєрідне, філософське фламенко, де більше роздумів, більше джазу, більше спокою, хоча в цьому спокої могла бути така дерзновенність...Як народжувалась композиція, звідки бралось натхнення і чим воно було? Та чим завгодно - погодою, снами, дотиком незвіданого... Що є процес імпровізації? Це, коли думаєш гітарою, залежно від стану душі занурюєшся у інший вимір...
- Послухай, я тобі заграю...ось послухай тільки...
Він відкрив мені світ зовсім іншої, незнаної мені гітари, не вулично-шансонної, не рок-н-рольної, не бардової.
Гарний, стрункий хлопець, гітара на плечі, юність, море ентузіазму, передчуття щасливого і довгого життя, п'янке вино і кохання...І музика. Вона невід'ємна від нього, це не він живе з нею, це вона у ньому, вона наповнює його життя змістом, а погляд - натхненням. Було між нами кохання, солодке і болюче, були тривоги, було єднання душ і тіл, оповитих жагучими мелодіями фламенко.
Ніхто не вчив його професійної гри. До стертих в кров пальців, до повного виснаження займався він самостійно, прокидався і брав гітару в руки. Він брав її шанобливо, як свиток стародавнього папірусу, обережно, наче малу дитину, наче крихку кришталеву квітку. Клав пальці лівої руки на гриф, пальцями правої торкався струн і розлітались по кімнаті веселкові звуки, мов ті перлини, що сипляться з долоні, переливаючись в променях гарячого, здавалось, іспанського сонця.
........................
Ми зустрілись через сімнадцять років.За плечами зими та літа, невдалі шлюби, роки праці, пошуків і душевних поневірянь.
Телефон, як годиться, продзвенів зненацька.
- Привіт, це я...вип'ємо разом кави? Його голос в слухавці був таким знайомим, таким близьким...та ми, напевно, тільки вчора попрощались...
Було літо, гаряче, спекотне літо. Підходячи до кав'ярні, я здалеку побачила, як він сидить за столиком під парасолькою, заглиблений в свої думки. Підвівся назустріч.Крок, ще один - і я вже притулена до нього, оповита його руками. Щезли в одну мить ці сімнадцять років, не стало галасливої вулиці, були тільки очі - його і мої.
Ми довго тоді розмовляли. Він розповідав мені про своє життя, яке таки присвятив гітарі, про те, що працював з Марійкою Бурмакою, Гариком Кричевським, "Братами Гадюкіними". Про те, як зрештою йому набридло грати чужі мелодії і він обрав самостійний шлях, як почав писати і виконувати власні твори. Про те, що довго працював у Празі, там гастролював, там писав нові альбоми. І про те, що два роки тому повернувся в Україну, травмував руку і переніс три складні операції. З болем в голосі повторював мені слова хірурга - "ти ніколи більше не зможеш грати на гітарі". Розповідав, що наперекір усьому знов почав вправляти, змінивши трохи техніку гри.
Я слухала його розповідь, я дивилась на нього, на цю скалічену руку, а у вухах бриніло - "я сама забула тебе, і очі твої, і руки твої"... Навіщо я колись покинула його? Як змогла ця рішуча безкомпромісна юність відвернути мене від нього?
- Ми не розлучимось більше ніколи, я не відпущу тебе, ми поїдемо знову до Праги...
Відпустив...Відпустило його тіло, змучене безкінечними хворобами, трунками та зневірою. Я не змогла його втримати, він танув, як свічка, і тільки очі до останньої миті випромінювали ніжність та безмежну любов.
Не відпустила мене його душа і я обгорнула її собою, заховала в глибині свого серця разом з коханням, смутком і печаллю.
Мені снився сон. Він сидить, весь осяяний сонячним промінням, спокій розлитий навкруги, тихенько бринить струна...SILENTIUM...мовчазна далечінь...
Ставлю диск Марійки Бурмаки. Перша пісня - супровід-гітара - М.Ковальчук. Слухаю в сотий раз, милуюсь піснею, звучанням гітари, уявляю собі ці руки, ці пальці. Я бачу обличчя, задумливе, інколи відсторонене, інколи пристрастне...Скінчилася пісня, почалась друга, третя...
Я сама забула тебе, і очі твої, і руки твої
я сама, що біль промине, любов промине, сказала собі.
Той перший слід від доторку губами, на серці він сльозою відболить
цей кольоровий світ, збережений між нами - лише прозора мить.
Прислухаюсь до слів. Прозора мить...це про нас...
Михайло Ковальчук 3.07.1963 - 12.11.2002
МІКО 3.07.1963 - дати смерті немає
Лік чи спасіння?
І чому це мене завжди сприймають через призму сексу? Адже, знайомлячись з чоловіком, зовсім не думаю про те,щоб лягти з ним у ліжко. Навпаки, частіше всього мені бридка сама думка, що до мене доторкнуться чиїсь незнайомі руки...а вже про поцілунок годі і казати. Дивлюсь на свій портрет, приклеєний до комп’ютера - красива, як кінозірка, а нещаслива що вже й казати. Просто дурна та й годі, пливу по життєвій течії і бачу, що мною постійно хтось управляє, хтось маніпулює. Я - не я,собі не належу, а управляють мною ті, хто в даний час захопив, завоював.
Дурне життя...Гидко слухати або читати вислови типу "життя прекрасне", "так цікаво жити" і таке інше...Гидко і заздрісно,бо життя таки прекрасне, тільки чомусь чуже, інше життя, яке пробігає повз мене, не зачепивши навіть подихом. Я в стороні, я навіть не спостерігач..
Перечитую написане -повна маячня клімактеричної дурепи, яка чомусь не знайшла місця під сонцем і тепер звинувачує весь світ. Та ні, насправді нікого не звинувачую крім себе,слава богу, на це глузду вистачає. Дівчина якась виспівує в телевізорі, кіт, заглибившись в свої котячі думки, лежить на столі -ось і вся моя компанія на цей вечір. Та власне чому тільки на цей? Вже півроку таких вечорів,коли не хочеться нікого бачити та навіть і чути, коли лінь підійти до телефону. Пляшка з вином поступово порожніє. Вино помагає,не так,щоб радикально,але все ж стає трохи веселіше. Гаразд, завтра іду в спортзал -ось що мені потрібно.Ці обіцянки я даю собі мало не щодня, а назавтра буде все, як учора - горнятко кави, цигарка, докори сумління стосовно тієї ж цигарки, екран монітора. Сідаю,читаю гарячково всілякі новини,гортаю сайти розуміючи, що ну їх к бісу, треба одягтись і вийти в люди. Одягатись не хочеться - ні, мені таки потрібен психіатр. Що ж робити, де віднайти себе, загублену багато років тому? Чому так стається в житті? Ще малою чула від мами розповідь про те, як незнайомий дідусь в автобусі, глянувши на мене, сказав -"з цієї дитини виросте велика людина або велике ніщо". З дитинства я звично пам’ятала першу половину речення - мені здавалось,що формується ота велика,обіцяна дідом людина. Аж раптом оговталась - вже виросло велике ніщо. Ото! Почала за образи, скінчила за гарбузи -так казала моя мама. Ось тобі секс, а ось вже і "самоунічіженіє"...
Брешу -крім дівчини і кота є ще речі,які оточують мене так багато років,що вже перетворились на мовчазних друзів,якихось вивішених на стінах супутників життя. Дивлюсь на картину - де, цікаво, той хлопець, який намалював її для мене і подарував на день народження? Скільки років тому це було? Двадцять чи двадцять п’ять? А вона висить на стіні -сумний осінній пейзаж,якісь мокрі від дощу гілки дерев, хатки та зовсім нерадісні зграйки птахів. О,то ще той був тип, цей студент-художник Дімочка...напевне вже мене забув, хоча знов брешу -мене ніхто не забуває - що є те є, тут можна і не кокетувати...
Депресія.. жахливе слово для тих, хто знає, про що йдеться. Я чула раніше від знайомих фразу типу "у мене депресивний стан". Скільки зверхньо-мудрих порад давала з висоти свого тодішнього, буцім успішного, життя, від пігулок до поради закохатись. Важко зрозуміти проблеми іншої людини, коли в тебе є все -і цікава робота, і сім’я, і друзі. Але буває так, що раптом ти залишаєшся одна, своєю власною рукою викреслена з життя, ніби на безлюдному острові. Тобі ніхто не дзвонить, ти нікому не потрібна. Та й друзі виявляється зовсім не друзі, всі люблять успішних... Хтось скаже -сама винна, значить не так жила, не з тими дружила, не тих кохала... Я вже чую ці голоси... Так кажуть ті, з того "успішного" життя, ті, які завжди знають, де треба підстелити солому, ті, яким здається, що подібні речі їх ніколи не спіткають. О, ця самовпевненість...
А призма сексу? та вона лишається, вона є, куди ж без неї... 2004 рік
Дурне життя...Гидко слухати або читати вислови типу "життя прекрасне", "так цікаво жити" і таке інше...Гидко і заздрісно,бо життя таки прекрасне, тільки чомусь чуже, інше життя, яке пробігає повз мене, не зачепивши навіть подихом. Я в стороні, я навіть не спостерігач..
Перечитую написане -повна маячня клімактеричної дурепи, яка чомусь не знайшла місця під сонцем і тепер звинувачує весь світ. Та ні, насправді нікого не звинувачую крім себе,слава богу, на це глузду вистачає. Дівчина якась виспівує в телевізорі, кіт, заглибившись в свої котячі думки, лежить на столі -ось і вся моя компанія на цей вечір. Та власне чому тільки на цей? Вже півроку таких вечорів,коли не хочеться нікого бачити та навіть і чути, коли лінь підійти до телефону. Пляшка з вином поступово порожніє. Вино помагає,не так,щоб радикально,але все ж стає трохи веселіше. Гаразд, завтра іду в спортзал -ось що мені потрібно.Ці обіцянки я даю собі мало не щодня, а назавтра буде все, як учора - горнятко кави, цигарка, докори сумління стосовно тієї ж цигарки, екран монітора. Сідаю,читаю гарячково всілякі новини,гортаю сайти розуміючи, що ну їх к бісу, треба одягтись і вийти в люди. Одягатись не хочеться - ні, мені таки потрібен психіатр. Що ж робити, де віднайти себе, загублену багато років тому? Чому так стається в житті? Ще малою чула від мами розповідь про те, як незнайомий дідусь в автобусі, глянувши на мене, сказав -"з цієї дитини виросте велика людина або велике ніщо". З дитинства я звично пам’ятала першу половину речення - мені здавалось,що формується ота велика,обіцяна дідом людина. Аж раптом оговталась - вже виросло велике ніщо. Ото! Почала за образи, скінчила за гарбузи -так казала моя мама. Ось тобі секс, а ось вже і "самоунічіженіє"...
Брешу -крім дівчини і кота є ще речі,які оточують мене так багато років,що вже перетворились на мовчазних друзів,якихось вивішених на стінах супутників життя. Дивлюсь на картину - де, цікаво, той хлопець, який намалював її для мене і подарував на день народження? Скільки років тому це було? Двадцять чи двадцять п’ять? А вона висить на стіні -сумний осінній пейзаж,якісь мокрі від дощу гілки дерев, хатки та зовсім нерадісні зграйки птахів. О,то ще той був тип, цей студент-художник Дімочка...напевне вже мене забув, хоча знов брешу -мене ніхто не забуває - що є те є, тут можна і не кокетувати...
Депресія.. жахливе слово для тих, хто знає, про що йдеться. Я чула раніше від знайомих фразу типу "у мене депресивний стан". Скільки зверхньо-мудрих порад давала з висоти свого тодішнього, буцім успішного, життя, від пігулок до поради закохатись. Важко зрозуміти проблеми іншої людини, коли в тебе є все -і цікава робота, і сім’я, і друзі. Але буває так, що раптом ти залишаєшся одна, своєю власною рукою викреслена з життя, ніби на безлюдному острові. Тобі ніхто не дзвонить, ти нікому не потрібна. Та й друзі виявляється зовсім не друзі, всі люблять успішних... Хтось скаже -сама винна, значить не так жила, не з тими дружила, не тих кохала... Я вже чую ці голоси... Так кажуть ті, з того "успішного" життя, ті, які завжди знають, де треба підстелити солому, ті, яким здається, що подібні речі їх ніколи не спіткають. О, ця самовпевненість...
А призма сексу? та вона лишається, вона є, куди ж без неї... 2004 рік
Життєві колізії (замальовки)
1988 рік.
Була собі гарна єврейська родина. Тато, мама та дві доньки.
Тато – інженер, мама –художниця, старша дочка закінчувала педінститут, а молодша – школу. Старша мала коханого, місцевого западенського хлопця і, треба сказати, дуже підприємливого. Сама Ліда працювала в школі піонервожатою, а ще – в райкомі комсомолу інструктором зі шкільних питань. Суміш педантичності з вулканом енергії у характері не дозволяли їй робити щось абияк. Вона постійно організовувала якісь конкурси в школах, писала сценарії, тягала дітлахів по Карпатах і відчувала себе в цій роботі, як риба в воді.
Вакантне місце третього секретаря райкому повинна була зайняти саме вона. Все сталося по-буденному просто. Її викликав перший секретар і, уникаючи дивитись в очі, сказав :
- Розумієш… кращої кандидатури, ніж ти - не знайти…але ти повинна зрозуміти… п’ята графа…
Вона повернулась і вийшла з кабінету.
Через півроку татів брат прислав з Канади виклик для всієї сім’ї. Ще півроку пішло на оформлення всіх документів і пакування речей в контейнери…
Прощального бенкету не було. Сиділи вдома, тихо, за столом, з найближчими друзями і пробували уявити себе на чужій землі. Нічого не виходило, уявлялось все якось «по-совєцьки»…
Я прийшла на вокзал попрощатись. По перону бігало повнісінько дітей, здавалось, вся школа прийшла попрощатись з улюбленою вожатою. Якась тітка ходила поміж людей з величезною тарілкою канапок, хтось наливав в чарки горілку. В Лідочкиних руках були оберемки квітів, а з очей, великих, карих, чудових єврейських очей текли сльози, які витирав їй галичанський хлопець. Раптом поїзд струсонувся, всі похапцем повскакували у вагон і, прощально махаючи руками, повільно попливли назустріч новій долі, залишаючи позаду львівський вокзальний перон, а з ним – юнацькі і дорослі мрії про гарне життя в Україні.
***********************
Коли приїдете до них в гості, то потрапите в гарний будинок, де все зроблено з художнім смаком професійного дизайнера. Підприємливий екс-галичанський господар стриже косаркою газончик і з гордістю показує, які квіти він виростив цього літа в своєму садку. Кароока Лідочка тепер сама є чудовою єврейською мамою, що виховує своїх двох, ще малих, але вже канадських «сітізенів». А ще в неї є свій власний дитсадок, в якому вона влаштовує діткам всякі конкурси, ігри, фотографується з ними, розмальовуючи собі щоки клоунськими фарбами, або, одягаючись Піноккіо, забавляє малечу.
Перший раз вони приїхали в Україну через десять років. Найбільшим, найпершим її бажанням було піти у той двір, де вона виросла, подивитись на будинок, в якому жила. Зайшовши у двір, вона озирнулась навкруги, поглянула на свою «хрущобу» з облупленими стінами і смердючим під’їздом, на перекособочену лавку біля дверей, здвигнула мерзлякувато плечима і мовчки пішла геть. Ностальгічні сльози в її гарних єврейських очах вмить висохли назавжди.
1998 рік.
Була собі гарна російська сім’я. Чоловік, жінка та двоє синів.
Він – ветеринар, вона – домогосподарка, хлопці вчились у школі. Саша – ветеринар з покликання душі . Найстрашніші собаки привітно вимахували перед ним хвостами і дозволяли заглядати собі в пащеку. Клієнтури – море, і статки сімейні – відповідні… Була у нього мрія – відкрити в місті ветеринарну клініку. З радісним збудженням він розповідав, як знайшов гарне приміщення, зробив там ремонт і завізував установчі документи. Мрія розлетілася вщент на стадії підписання дозволу на відкриття клініки. Сума хабара, написана на папірці і покладена перед його очима в кабінеті пожежного інспектора, перекреслила всі його сподівання.
– Ану, малий, ходи сюди, – перепинила молодшого сина зграя хлопчисьок, коли той повертався зі школи. – Давай, що там у тебе в кулаці?
Малий віддав дві гривні і пішов додому. Його зніченість помітили усі домашні, але він нічого не розповів. Так продовжувалося з місяць, кожен день малий віддавав їм все, що було в кишенях. Батько взнав випадково – побачили сусіди і розповіли. Малий захлинався від сліз і просив, щоб ніхто не втручався, бо їх усіх поб’ють. Старший брат не послухав цих прохань і відпрацював на бригадирові малолітніх рекетирів кілька прийомів карате, які вивчив у спортивній секції. Після цього у двір завітали дорослі «кришувальники». Йому поставили умову – або він іде до них в бригаду і про цей випадок всі забувають, або йому каюк. Саша ходив з ними на перемовини, просив, щоб не чіпали хлопця – все було дарма…
На прощальному банкеті було весело. Їли, пили, співали під гітару і бажали щасливої дороги. Друг Сашка проводжав їх до Варшави. Звідти він привіз відеокасету, на якій було відзнято весь процес – від прощальної гулянки у Львові до останнього келишка «Української з перцем» в номері варшавського готелю. З екрану телевізора на нас дивилося знайоме і розгублене обличчя. Там уже не було веселощів, там були слова: « Я розчавлений…повністю…я вже відчуваю прірву…я уже один, всі залишилися там…».
**************************
Саша чотири роки підряд без успіху пробував здати екзамен на ветеринара. Працював на фармацевтичній фірмі пакувальником ліків, а вечорами читав конспекти . Через п’ять років він покинув свою мрію стати ветеринаром у Канаді, але забути свою професію йому не дають емігранти з усієї округи, які всі своїх домашніх тварин тягнуть до нього, знаючи його безвідмовність і невисокий гонорар за послуги. Старший син став військовим і давно забув ті часи, коли бандитське кодло прагнуло зробити з нього братка.
Молодший закінчив школу, не роздаючи всяким покидькам кишенькових грошей, і вчиться в університеті. Та і дружина вже не домогосподарка, а працює, як і всі, вносячи частку еквіваленту своєї праці в сімейний бюджет.
У них в Україні не залишилось нікого – це Україна залишилась без них.
2001 рік.
Була собі гарна українська родина. Чоловік, жінка та двоє дочок.
Він – стоматолог, вона – завідуюча магазином, одна дочка – перекладач з англійської, друга – закінчувала навчання на стоматологічному факультеті медінституту. Старша, назвемо її Леся, дівчина самостійна і передусім добре освічена. Після вузу знайшла собі роботу у канадсько-українській фірмі, попрацювала трохи в Україні і керівництво перевело її в канадський офіс. Пожила Леся кілька років в Торонто, приїхала до неї в гості молодша сестра, зрівняла рівень канадської зарплати з нужденною платнею українського стоматолога, і після візиту перехотілося їй шукати роботу в Україні.
Так це все тягнулося зо два роки, і результатом цієї тяганини став переїзд всієї сім’ї на захід по програмі з’єднання сімей.
На прощальному бенкеті сумували всі, а дехто навіть схлипував. Виголошувалися промови на кшталт «Дорога Надіє Петрівно! Якщо вам там буде погано, двері нашої фірми завжди відкриті. Повертайтеся», «Шановний Петре Миколайовичу, якщо повернетесь, ваш кабінет вас чекатиме» і таке інше. Це говорило про те, що цих людей цінували на батьківщині, і статки в них були на нормальному твердому середньому рівні. Петро Миколайович, виголошуючи прощальну промову просльозився.
– Як мені його шкода, – промовила моя сусідка по столу. Та він там помре за рік-другий. В нього ж серце хворе, і не хоче він нікуди їхати, це все жінка його підбиває…
**************************
Петро Миколайович працює на хлібо-булочній фабриці, пече донати і рогалики. За зміну переносить в руках і пакує сотні кілограм спечених виробів. Він не помер через два роки. Йому прийшлося загартуватися фізично і укріпити свою нервову систему. Він схуд, кинув палити і став менше їсти. Поставив перед собою мету – і за чотири роки таки наскладав коштів, щоб купити обладнання до свого власного стоматологічного кабінету. Його жінка працює економкою у великому будинку бізнесмена-мільйонера. Дочка закінчила стоматологічний коледж і вже працює в кабінеті, який відкрив тато у власному будинку. Перший раз вони відвідали Україну через рік після від’їзду. Приїхали, запевняючи всіх, що незабаром повернуться сюди назавжди, бо там жити дуже тяжко. Погостювали і поїхали назад.
З кожним роком все більше і більше віддаляється ідея повороту на батьківщину. Тут вони залишили тільки могили родичів, там – знайшли все своє подальше життя.
****************************
Проходять роки, сплітаючись в десятиліття… В країні нічого не міняється і слава богу, що наші трудолюбиві люди, не чекаючи манни небесної, міняють самооцінку у своїй свідомості і вирушають у далеку путь. Вони ніде не пропадуть, вони влаштуються чи то в Канаді, чи Америці, чи Італії, і почнуть з «чистого аркуша» будувати своє майбутнє. Вони їдуть, забираючи своїх нащадків, бо більше не в змозі кожного року вираховувати перекоси сімейного бюджету в зв’язку з черговим подорожчанням чи то квартплати, чи то газу. Вони не хочуть та і не можуть давати багатотисячні хабарі, щоб започаткувати свій власний бізнес, який ще, до того ж, зразу стане дійною коровою для чиновника.
А браві комсомольці без «п’ятої графи» в паспортах сидять в банках, крадучи з розмахом те, що не докрали їхні ідеологічні татусі, уряди «ведуть теми», як вели їх і двадцять років тому, влада зневажає народ, мери, крадучись, розбирають столітню польську бруківку на дорогах, щоб вимостити собі подвір’я вілли, а бандити, як і раніше, гасають темними вулицями в пошуках легкої здобичі.
Чи можемо ми звинувачувати емігрантів? Називати їх зрадниками і втікачами? Більшість з них хотіла жити і працювати на батьківщині, та чомусь та рідна батьківщина так дбала за них, що своєю добротою і турботою вистелила їм пряменьку дорогу в заокеанський світ.
Була собі гарна єврейська родина. Тато, мама та дві доньки.
Тато – інженер, мама –художниця, старша дочка закінчувала педінститут, а молодша – школу. Старша мала коханого, місцевого западенського хлопця і, треба сказати, дуже підприємливого. Сама Ліда працювала в школі піонервожатою, а ще – в райкомі комсомолу інструктором зі шкільних питань. Суміш педантичності з вулканом енергії у характері не дозволяли їй робити щось абияк. Вона постійно організовувала якісь конкурси в школах, писала сценарії, тягала дітлахів по Карпатах і відчувала себе в цій роботі, як риба в воді.
Вакантне місце третього секретаря райкому повинна була зайняти саме вона. Все сталося по-буденному просто. Її викликав перший секретар і, уникаючи дивитись в очі, сказав :
- Розумієш… кращої кандидатури, ніж ти - не знайти…але ти повинна зрозуміти… п’ята графа…
Вона повернулась і вийшла з кабінету.
Через півроку татів брат прислав з Канади виклик для всієї сім’ї. Ще півроку пішло на оформлення всіх документів і пакування речей в контейнери…
Прощального бенкету не було. Сиділи вдома, тихо, за столом, з найближчими друзями і пробували уявити себе на чужій землі. Нічого не виходило, уявлялось все якось «по-совєцьки»…
Я прийшла на вокзал попрощатись. По перону бігало повнісінько дітей, здавалось, вся школа прийшла попрощатись з улюбленою вожатою. Якась тітка ходила поміж людей з величезною тарілкою канапок, хтось наливав в чарки горілку. В Лідочкиних руках були оберемки квітів, а з очей, великих, карих, чудових єврейських очей текли сльози, які витирав їй галичанський хлопець. Раптом поїзд струсонувся, всі похапцем повскакували у вагон і, прощально махаючи руками, повільно попливли назустріч новій долі, залишаючи позаду львівський вокзальний перон, а з ним – юнацькі і дорослі мрії про гарне життя в Україні.
***********************
Коли приїдете до них в гості, то потрапите в гарний будинок, де все зроблено з художнім смаком професійного дизайнера. Підприємливий екс-галичанський господар стриже косаркою газончик і з гордістю показує, які квіти він виростив цього літа в своєму садку. Кароока Лідочка тепер сама є чудовою єврейською мамою, що виховує своїх двох, ще малих, але вже канадських «сітізенів». А ще в неї є свій власний дитсадок, в якому вона влаштовує діткам всякі конкурси, ігри, фотографується з ними, розмальовуючи собі щоки клоунськими фарбами, або, одягаючись Піноккіо, забавляє малечу.
Перший раз вони приїхали в Україну через десять років. Найбільшим, найпершим її бажанням було піти у той двір, де вона виросла, подивитись на будинок, в якому жила. Зайшовши у двір, вона озирнулась навкруги, поглянула на свою «хрущобу» з облупленими стінами і смердючим під’їздом, на перекособочену лавку біля дверей, здвигнула мерзлякувато плечима і мовчки пішла геть. Ностальгічні сльози в її гарних єврейських очах вмить висохли назавжди.
1998 рік.
Була собі гарна російська сім’я. Чоловік, жінка та двоє синів.
Він – ветеринар, вона – домогосподарка, хлопці вчились у школі. Саша – ветеринар з покликання душі . Найстрашніші собаки привітно вимахували перед ним хвостами і дозволяли заглядати собі в пащеку. Клієнтури – море, і статки сімейні – відповідні… Була у нього мрія – відкрити в місті ветеринарну клініку. З радісним збудженням він розповідав, як знайшов гарне приміщення, зробив там ремонт і завізував установчі документи. Мрія розлетілася вщент на стадії підписання дозволу на відкриття клініки. Сума хабара, написана на папірці і покладена перед його очима в кабінеті пожежного інспектора, перекреслила всі його сподівання.
– Ану, малий, ходи сюди, – перепинила молодшого сина зграя хлопчисьок, коли той повертався зі школи. – Давай, що там у тебе в кулаці?
Малий віддав дві гривні і пішов додому. Його зніченість помітили усі домашні, але він нічого не розповів. Так продовжувалося з місяць, кожен день малий віддавав їм все, що було в кишенях. Батько взнав випадково – побачили сусіди і розповіли. Малий захлинався від сліз і просив, щоб ніхто не втручався, бо їх усіх поб’ють. Старший брат не послухав цих прохань і відпрацював на бригадирові малолітніх рекетирів кілька прийомів карате, які вивчив у спортивній секції. Після цього у двір завітали дорослі «кришувальники». Йому поставили умову – або він іде до них в бригаду і про цей випадок всі забувають, або йому каюк. Саша ходив з ними на перемовини, просив, щоб не чіпали хлопця – все було дарма…
На прощальному банкеті було весело. Їли, пили, співали під гітару і бажали щасливої дороги. Друг Сашка проводжав їх до Варшави. Звідти він привіз відеокасету, на якій було відзнято весь процес – від прощальної гулянки у Львові до останнього келишка «Української з перцем» в номері варшавського готелю. З екрану телевізора на нас дивилося знайоме і розгублене обличчя. Там уже не було веселощів, там були слова: « Я розчавлений…повністю…я вже відчуваю прірву…я уже один, всі залишилися там…».
**************************
Саша чотири роки підряд без успіху пробував здати екзамен на ветеринара. Працював на фармацевтичній фірмі пакувальником ліків, а вечорами читав конспекти . Через п’ять років він покинув свою мрію стати ветеринаром у Канаді, але забути свою професію йому не дають емігранти з усієї округи, які всі своїх домашніх тварин тягнуть до нього, знаючи його безвідмовність і невисокий гонорар за послуги. Старший син став військовим і давно забув ті часи, коли бандитське кодло прагнуло зробити з нього братка.
Молодший закінчив школу, не роздаючи всяким покидькам кишенькових грошей, і вчиться в університеті. Та і дружина вже не домогосподарка, а працює, як і всі, вносячи частку еквіваленту своєї праці в сімейний бюджет.
У них в Україні не залишилось нікого – це Україна залишилась без них.
2001 рік.
Була собі гарна українська родина. Чоловік, жінка та двоє дочок.
Він – стоматолог, вона – завідуюча магазином, одна дочка – перекладач з англійської, друга – закінчувала навчання на стоматологічному факультеті медінституту. Старша, назвемо її Леся, дівчина самостійна і передусім добре освічена. Після вузу знайшла собі роботу у канадсько-українській фірмі, попрацювала трохи в Україні і керівництво перевело її в канадський офіс. Пожила Леся кілька років в Торонто, приїхала до неї в гості молодша сестра, зрівняла рівень канадської зарплати з нужденною платнею українського стоматолога, і після візиту перехотілося їй шукати роботу в Україні.
Так це все тягнулося зо два роки, і результатом цієї тяганини став переїзд всієї сім’ї на захід по програмі з’єднання сімей.
На прощальному бенкеті сумували всі, а дехто навіть схлипував. Виголошувалися промови на кшталт «Дорога Надіє Петрівно! Якщо вам там буде погано, двері нашої фірми завжди відкриті. Повертайтеся», «Шановний Петре Миколайовичу, якщо повернетесь, ваш кабінет вас чекатиме» і таке інше. Це говорило про те, що цих людей цінували на батьківщині, і статки в них були на нормальному твердому середньому рівні. Петро Миколайович, виголошуючи прощальну промову просльозився.
– Як мені його шкода, – промовила моя сусідка по столу. Та він там помре за рік-другий. В нього ж серце хворе, і не хоче він нікуди їхати, це все жінка його підбиває…
**************************
Петро Миколайович працює на хлібо-булочній фабриці, пече донати і рогалики. За зміну переносить в руках і пакує сотні кілограм спечених виробів. Він не помер через два роки. Йому прийшлося загартуватися фізично і укріпити свою нервову систему. Він схуд, кинув палити і став менше їсти. Поставив перед собою мету – і за чотири роки таки наскладав коштів, щоб купити обладнання до свого власного стоматологічного кабінету. Його жінка працює економкою у великому будинку бізнесмена-мільйонера. Дочка закінчила стоматологічний коледж і вже працює в кабінеті, який відкрив тато у власному будинку. Перший раз вони відвідали Україну через рік після від’їзду. Приїхали, запевняючи всіх, що незабаром повернуться сюди назавжди, бо там жити дуже тяжко. Погостювали і поїхали назад.
З кожним роком все більше і більше віддаляється ідея повороту на батьківщину. Тут вони залишили тільки могили родичів, там – знайшли все своє подальше життя.
****************************
Проходять роки, сплітаючись в десятиліття… В країні нічого не міняється і слава богу, що наші трудолюбиві люди, не чекаючи манни небесної, міняють самооцінку у своїй свідомості і вирушають у далеку путь. Вони ніде не пропадуть, вони влаштуються чи то в Канаді, чи Америці, чи Італії, і почнуть з «чистого аркуша» будувати своє майбутнє. Вони їдуть, забираючи своїх нащадків, бо більше не в змозі кожного року вираховувати перекоси сімейного бюджету в зв’язку з черговим подорожчанням чи то квартплати, чи то газу. Вони не хочуть та і не можуть давати багатотисячні хабарі, щоб започаткувати свій власний бізнес, який ще, до того ж, зразу стане дійною коровою для чиновника.
А браві комсомольці без «п’ятої графи» в паспортах сидять в банках, крадучи з розмахом те, що не докрали їхні ідеологічні татусі, уряди «ведуть теми», як вели їх і двадцять років тому, влада зневажає народ, мери, крадучись, розбирають столітню польську бруківку на дорогах, щоб вимостити собі подвір’я вілли, а бандити, як і раніше, гасають темними вулицями в пошуках легкої здобичі.
Чи можемо ми звинувачувати емігрантів? Називати їх зрадниками і втікачами? Більшість з них хотіла жити і працювати на батьківщині, та чомусь та рідна батьківщина так дбала за них, що своєю добротою і турботою вистелила їм пряменьку дорогу в заокеанський світ.
Волання обуреної душі
Мене знудило від політики. Бридко і гидко - ось основні почуття, які охоплюють мене, коли читаю нескінченні інформаційні та аналітичні опуси. Вже немає різниці, чи це поважні видання, чи жовті газетки, чи відкрито-брехливі проросійські видання, які захлинаються від щастя, коментуючи наші невдачі. Не хочу говорити про відчуття обману відносно своїх сподівань - про це пишуть на кожному кроці, не хочу згадувати події десятирічної давнини. Хочеться тільки сказати, що два рази в житті було у нас почуття невимовного щастя - вперше тоді, коли Україна здобула незалежність, і вдруге – в часи тої, помаранчевої осені. Між цими двома подіями - роки розчарувань і, як результат, повна втрата інтересу до політичного життя країни. Жили в тихому болоті з випадковими сплесками емоцій під час виборів - "ах, голосуємо за Кучму, бо не за Симоненка ж!". А потім, як і має бути, своє власне життя вийшло на перший план. Пошуки роботи, відповідальність перед своїми родинами змусили багатьох відволіктись від політики і зайнятись побудовою свого добробуту. А власне так і має бути - навіщо пересічному громадянинові читати весь цей політичний мотлох, бігати з прапорами і вигукувати гасла? Чому у багатьох розвинутих країнах такий аполітичний народ? Чи знаєте ви, скільки людей голосує в Америці чи Канаді? Правильно - трохи більше половини населення. Чому? Та тому, що багатьом з них нецікаво знати, хто там держсекретар, якими коридорами блукає спікер і хто міністр освіти. Їм головне - щоб освіта була відповідною, а державницькі інтереси - державницькими. А чому нецікаво? Правильно - бо рівень добробуту такий, що про політику думати не хочеться, краще після роботи посидіти з келихом винця або підстригти власний газончик коло хати - знову ж таки, щоб око милувало...
Наш громадянин вибіг на майдан, коли вже дістало до печінок, коли вже не було іншої ради, коли кожен день починався словами "і чого це я знов прокинувся в цій країні". І що ми отримали, "друзі"? Який результат? Які теми обговорюємо? Ющенко - зрадник, Тимошенко - з косою, Тимошенко - без коси, Шуфрич - ідіот, Мороз - мерзотник, і іже з ним – само собою, останні негідники... Свобода слова, здуріти можна яка, «впєрєді планети всєй». Ну й що? Наговорилися? Говоріть собі і далі, дурники, ми ж вам таку фішку в зуби дали…
Та йдіть ви всі під три чорти, позволителі плескати язиком!
Ми проридали від захвату біля телевізорів всю ту осінь, вимерзлися на Майдані, хто спромігся відірвати задницю від дивана. Дочекалися... Тепер вже три роки плюємось на всі боки, а як вітер не туди дмухне - то і себе обтираємо.
Хочу жити в нормальній країні, хочу вставати раненько, зварити собі кави і планувати свій день, свій рік, своє життя, а не кидатись до телевізора чи монітора, щоб вичитувати, скільки там заводів в Порошенка чи татуювань на тілі Тимошенківського зятя. Скільки ще часу потрібно, щоб цей бридкий, фальшивий, гнилий наскрізь, політичний бомонд, котрий гордо називає себе "елітою" подарував мені омріяне життя? Скільки треба часу, щоб та «еліта», дружно взявшись за ручки, почимчикувала…ну як не до дупи, то хоча б геть? Оце ніби вже й пішла, ніби інша прийшла, та чи справді інша? Щось дуже в цьому новітньому парламентові клонами пахне… Пахне, аж смердить… Немає відповіді, вони не чують...та на що ми їм здались...
Наш громадянин вибіг на майдан, коли вже дістало до печінок, коли вже не було іншої ради, коли кожен день починався словами "і чого це я знов прокинувся в цій країні". І що ми отримали, "друзі"? Який результат? Які теми обговорюємо? Ющенко - зрадник, Тимошенко - з косою, Тимошенко - без коси, Шуфрич - ідіот, Мороз - мерзотник, і іже з ним – само собою, останні негідники... Свобода слова, здуріти можна яка, «впєрєді планети всєй». Ну й що? Наговорилися? Говоріть собі і далі, дурники, ми ж вам таку фішку в зуби дали…
Та йдіть ви всі під три чорти, позволителі плескати язиком!
Ми проридали від захвату біля телевізорів всю ту осінь, вимерзлися на Майдані, хто спромігся відірвати задницю від дивана. Дочекалися... Тепер вже три роки плюємось на всі боки, а як вітер не туди дмухне - то і себе обтираємо.
Хочу жити в нормальній країні, хочу вставати раненько, зварити собі кави і планувати свій день, свій рік, своє життя, а не кидатись до телевізора чи монітора, щоб вичитувати, скільки там заводів в Порошенка чи татуювань на тілі Тимошенківського зятя. Скільки ще часу потрібно, щоб цей бридкий, фальшивий, гнилий наскрізь, політичний бомонд, котрий гордо називає себе "елітою" подарував мені омріяне життя? Скільки треба часу, щоб та «еліта», дружно взявшись за ручки, почимчикувала…ну як не до дупи, то хоча б геть? Оце ніби вже й пішла, ніби інша прийшла, та чи справді інша? Щось дуже в цьому новітньому парламентові клонами пахне… Пахне, аж смердить… Немає відповіді, вони не чують...та на що ми їм здались...
Брунатні часи
Перший, по-осінньому, дощовий ранок. Я люблю звуки дощу. Важкі краплі розплескуються по бруківці, вікно відкрите на подвір’я, холодом ще не тягне, і кущ бузку під вікном ще не пожовтів. Я сьогодні знову вберусь в сіро-брунате...
Випростовую під ковдрою руки і ноги, і повторює ці рухи рудий кіт, який ще звечора зайняв місце на подушці поряд зі мною. Я встаю, і він зіскакує з ліжка. Я іду до ванни,а він сидить під дверима і тре лапками свої заспані оченята. Далі по ритуалу сніданок...
-Ну чого нявчиш? - Хіба не бачиш, що я вже кладу тобі віскас в мисочку? - делікатний, але вимогливий м’явкіт не стихає і не стихне, поки рудий не припаде до улюбленої страви. А я стою і думаю - ну чому я біжу на кожен його звук, встаю вночі впустити до хати, щоб, бува, лапки його не змерзли, висварююсь з іншими котами, які інколи нахабно нявчать в його бік? Чому я вважаю його істотою, яка вочевидь є розумнішою від мене, яка, напевне, так багато знає, що тільки власна скромність не дозволяє йому заговорити по-людськи?
Котик-котик, котик-муркотик... Я беру цей клубочок на руки, занурюю лице в пухнастий м’який животик і чую - муррр, муррр, муррр... Зазираю йому ввічі, ці дві прозорі півкулі, на денці яких рудими вогнями виблискують власне оченята з зіницями. Я заради його спокійного і ситого життя ладна на все... Я не буду їсти, якщо в нього їжі немає, я не потурбую його, коли він вночі вляжеться мені на ногу, а буду, скорчившись в неприродній позі, чекати, коли він перейде на інше місце, я ходжу тихесенько по кімнаті, коли він спить, бо знаю, як лякають його різкі, дразливі звуки...
- Ти така дурна...це ж просто кіт - скаже мені товаришка.- Це ж не людина, не можна до котів ставитись так, як до людей.
- А я і не ставлюсь до нього як до людей... я до нього ставлюсь краще, набагато краще. В усякому разі краще, ніж до істоти, яка ходила повз мене п’ятнадцять років, спала поряд, чогось весь час вимагала і невдоволено буркотіла.
Котик-муркотик... Це напевно єдине створіння в домі, яке не переймається шкодою від тютюнового диму, яке терпляче чекає моєї ласки, яке прийде до мене, коли мені зле і вляжеться там, де мені болить. Це істота, яка мене не осудить і не обмовить, не висварить за невипрану сорочку і не буде критично оцінювати мій сьогоднішній вигляд.
Озираюсь навкруги. Де ця людина, до якої б мені захотілося так ставитись, як до цього кота?
Сіро-брунатий мені до лиця, але так хочеться хоч інколи змінити його на яскравіший, бодай хустинку на шию вчепити рожевого кольору...
Випростовую під ковдрою руки і ноги, і повторює ці рухи рудий кіт, який ще звечора зайняв місце на подушці поряд зі мною. Я встаю, і він зіскакує з ліжка. Я іду до ванни,а він сидить під дверима і тре лапками свої заспані оченята. Далі по ритуалу сніданок...
-Ну чого нявчиш? - Хіба не бачиш, що я вже кладу тобі віскас в мисочку? - делікатний, але вимогливий м’явкіт не стихає і не стихне, поки рудий не припаде до улюбленої страви. А я стою і думаю - ну чому я біжу на кожен його звук, встаю вночі впустити до хати, щоб, бува, лапки його не змерзли, висварююсь з іншими котами, які інколи нахабно нявчать в його бік? Чому я вважаю його істотою, яка вочевидь є розумнішою від мене, яка, напевне, так багато знає, що тільки власна скромність не дозволяє йому заговорити по-людськи?
Котик-котик, котик-муркотик... Я беру цей клубочок на руки, занурюю лице в пухнастий м’який животик і чую - муррр, муррр, муррр... Зазираю йому ввічі, ці дві прозорі півкулі, на денці яких рудими вогнями виблискують власне оченята з зіницями. Я заради його спокійного і ситого життя ладна на все... Я не буду їсти, якщо в нього їжі немає, я не потурбую його, коли він вночі вляжеться мені на ногу, а буду, скорчившись в неприродній позі, чекати, коли він перейде на інше місце, я ходжу тихесенько по кімнаті, коли він спить, бо знаю, як лякають його різкі, дразливі звуки...
- Ти така дурна...це ж просто кіт - скаже мені товаришка.- Це ж не людина, не можна до котів ставитись так, як до людей.
- А я і не ставлюсь до нього як до людей... я до нього ставлюсь краще, набагато краще. В усякому разі краще, ніж до істоти, яка ходила повз мене п’ятнадцять років, спала поряд, чогось весь час вимагала і невдоволено буркотіла.
Котик-муркотик... Це напевно єдине створіння в домі, яке не переймається шкодою від тютюнового диму, яке терпляче чекає моєї ласки, яке прийде до мене, коли мені зле і вляжеться там, де мені болить. Це істота, яка мене не осудить і не обмовить, не висварить за невипрану сорочку і не буде критично оцінювати мій сьогоднішній вигляд.
Озираюсь навкруги. Де ця людина, до якої б мені захотілося так ставитись, як до цього кота?
Сіро-брунатий мені до лиця, але так хочеться хоч інколи змінити його на яскравіший, бодай хустинку на шию вчепити рожевого кольору...
Вірт...перевернута свідомість...
Чати, чати, чати… Чатимось до почервоніння в очах, від світла монітора та їдучого сигаретного диму. Це вже як ментальна хвороба – зачекати, поки всі поснуть, прокрастись до комп’ютера і поринути в світ ілюзій.
Відкритий чат… Тихенько квакає «аська» – тобі пишуть, ти гарячково відповідаєш… Ох, хтось давно чекає відповіді, а ти не встиг… або не помітив… треба скоренько відписати, бо образиться…
А, ну його, не буду відписувати, та пішов він… Я – не я, і імені не маю… Я просто псевдонім, я просто нік…
Нік може собі дозволити багато розкошів. Нік може облаяти когось, якщо настрій не вельми доброзичливий, нік може освідчитись в коханні або плести вінок сексуальних фантазій. Нік може пропасти на тиждень або місяць, і ніхто з інших, нібито дружніх, знайомих ніків, не стривожиться і не схвилюється твоєю пропажею. Ніки можуть душевно і мило годинами розмовляти між собою, вставляючи зацікавлені коментарі, і в той момент, коли ти вистукуєш свою найбільшу таємницю, у відповідь побачити – «абонент вне сети». Ти не хочеш, щоб «сообщение будет ему передано, когда он будет в сети», ти почуваєш себе обдуреним, ти вдарився на бігу лицем об стіну і розчаровано стираєш цемент з чола. Добре, що не кров. Це ніби розмовляєш з людиною, і раптом вона зникає з-перед очей, ніби її і не було ніколи, а ти стоїш, як дурень, і роздумуєш над своїми параноїдальними симптомами.
Душевний нік може розпитувати тебе про все що завгодно, і, якщо ти довірливий і викладеш йому якусь частку життя, то завтра весь твій, такий знайомий чат буде знати, куди цілував тебе твій коханий. Більше того, заходячи в чат і тиснучи заповітну кнопку «приват», тобі здається, що ти вже сховався під ковдру, де можна нашепотітися досхочу, а назавтра твій тихий шепіт голосно відлунює у словах всіх довірених завсігдатаїв.
О, ці ілюзії наївняків! Та це тільки спочатку, на перших порах чатланства і аськоплітства, а згодом ти звикаєш і сам починаєш поводитись відповідно...
Сьогодні ти – лесбіянка, завтра – наївна дівчинка, а післязавтра – нахабний хлопчисько. Ця многоликість захоплює і приносить якесь дивне задоволення, якщо роль, звісно, зіграна не бездарно. Нік – це можливість щохвилини проживати чуже життя. Це сцена для акторів буденщини, на якій є можливість розкрити себе у всій своїй красі і сховатись від пильного погляду глядача. Це можливість, не оглядаючись на знайомих, сказати все те, що ніколи не наважишся сказати в очі, це ширма, яка закриє тебе від реального світу.
Ніки закохуються, дружать, сваряться між собою. Інколи з’ясовують стосунки в нікогрупі до тремтіння пальців, пліткують один з одним або всією командою накидаються своїм злослів’ям на випадкового новачка.
Довірливе щеня, яке попадає в собачу зграю, навіть не усвідомлює, з якою швидкістю кожне його таємне слово множиться і розлітається по самих віддалених куточках планети.
– Ти знаєш, шо вона вчора про тебе сказала? One sec, зараз копірну… – і ти вже читаєш, ти вже нервуєш, ти вже хочеш впитися їй в горлянку. Тільки дрібка вродженої порядності заважає тобі проверещати на весь світ те, що позавчора тобі захоплено розповідали доброзичливці про неї.
– А він? Та як він міг мовчати? Він все бачив і не втрутився, от свиня… скільки років його знаю, а не думала… А ти його бачила коли-небудь?
– Ні, ніколи, але чотири роки дружимо…
Дружимо…. Кінь від сміху не втримається… Потім виявляється, що насправді цей нік дружить п’ять років з іншим і вже останні чотири з них обговорює і обсмоктує з усіх сторін життєві перипетії наївняка.
Це все не стосується підліткових чатів, де обговорюють, в основному, переваги гашишу над колесами або навпаки. Де агітують слухати тільки реп або ГлюкоZ’у, або ще якусь лабуду. Де домовляються після школи піти разом попити пива. В цих чатах своє малече життя, і дорослі люди, забрівши туди, надовго там не затримуються.
Є чати, де в основному збираються люди, за віком старші (я не про інтим-чати). Здається – солідна людина, працює десь там в банку-фірмі-університеті. Напевне, турбот по горло. Діти, дружини-чоловіки, батьки-друзі, дачі-машини і таке інше. А ні! Кожну вільну хвилину, чи на роботі, якщо є змога, чи ввечері, вдома, рука тягнеться до звичної ненависно-улюбленої іконки.
– Чекай, не відключайся, я скоренько збігаю за сигаретами, – просиш свого чудового віртуального друга. Ви розмовляєте вже три години, а ти так мало йому сказала, і він ще хотів розповісти тобі про свою нову коханку…
Ти за п’ять хвилин прибігаєш назад і читаєш здивоване:
– Заради мене ти так скоро бігла? Та ну що ти… договоримо в наступний раз… треба іти спати, завтра рано вставати.
В його нерозумінні твоєї щирості вже голосно звучить: ти не людина, ти – нік... Він уже давно себе ним усвідомив, знайшов своє затишне місце у цьому віртуальному світі, а в твоїй душі ще звучить наївна віра у правдивість айсік’юшних звірянь…
Ми вже часто і не шукаємо гарного співрозмовника в реальному світі. Навіщо? Усе між собою залюбки обговорять примарні ніки.
Ерзац спілкування, ерзац дружби та кохання і, врешті, ерзац життя.
Брак реального спілкування. Такі прості категоричні слова, які нібито повинні пояснити поведінку всіх жертв техногенних процесів.
Нам нікуди не дітись від цього клятого прогресу, та все ж не втримаюсь і розповім вам коротесеньку історійку. Якось зайшла я у гості до такої собі львівської панусі. Старенька бабця, зі срібними підвитими кучериками, у новій шовковій сукні, вийшла в передпокій, простягаючи до мене руки.
- Заходь дитинко – мовила вона – у мене сьогодні святковий день, ти прийшла вчасно.
Я зайшла до кімнати і присіла до столу. На столі парувала в горняткові запашна кава, а поряд стояла невеличка шкатулочка з різьбленого дерева.
Пані відкрила ледь тремтячими руками кришку шкатулочки і витягла з неї, перевитий пурпуровою стрічкою, стосик листів.
-Ось глянь, у мене сьогодні, як і кожного року в цей день, побачення. Хочеш, я тобі почитаю?
Старенька взяла одного конверта, витягла з нього листа і почала читати.
«Кохана моя Марусе! Ось видалась вільна хвилинка і я поспішаю тобі сказати»…
Далі читала мовчки, ворушила легенько вустами, похитувала головою, посміхалась. Вона забула про моє існування, а я дивилась на неї і думала - вона не знає, що таке Інтернет, електронна поштова скринька, ICQ та SKYPE. І як на неї, то це велике щастя. Бо з ким, з чим, вона призначала б собі сьогодні побачення, у яких вітрах та просторах шукала б ці теплі, любі серцю слова, що писав їй коханий чоловік з фронту? Що залишилось би у неї реального, матеріального, того, що можна взяти в руки, голубити, цілувати та прикладати до серця?
А сьогодні я згадала те побачення і подумала, що недарма пишу цю статтю і однодумці у мене обов’язково знайдуться. Написано року 2004-го
Відкритий чат… Тихенько квакає «аська» – тобі пишуть, ти гарячково відповідаєш… Ох, хтось давно чекає відповіді, а ти не встиг… або не помітив… треба скоренько відписати, бо образиться…
А, ну його, не буду відписувати, та пішов він… Я – не я, і імені не маю… Я просто псевдонім, я просто нік…
Нік може собі дозволити багато розкошів. Нік може облаяти когось, якщо настрій не вельми доброзичливий, нік може освідчитись в коханні або плести вінок сексуальних фантазій. Нік може пропасти на тиждень або місяць, і ніхто з інших, нібито дружніх, знайомих ніків, не стривожиться і не схвилюється твоєю пропажею. Ніки можуть душевно і мило годинами розмовляти між собою, вставляючи зацікавлені коментарі, і в той момент, коли ти вистукуєш свою найбільшу таємницю, у відповідь побачити – «абонент вне сети». Ти не хочеш, щоб «сообщение будет ему передано, когда он будет в сети», ти почуваєш себе обдуреним, ти вдарився на бігу лицем об стіну і розчаровано стираєш цемент з чола. Добре, що не кров. Це ніби розмовляєш з людиною, і раптом вона зникає з-перед очей, ніби її і не було ніколи, а ти стоїш, як дурень, і роздумуєш над своїми параноїдальними симптомами.
Душевний нік може розпитувати тебе про все що завгодно, і, якщо ти довірливий і викладеш йому якусь частку життя, то завтра весь твій, такий знайомий чат буде знати, куди цілував тебе твій коханий. Більше того, заходячи в чат і тиснучи заповітну кнопку «приват», тобі здається, що ти вже сховався під ковдру, де можна нашепотітися досхочу, а назавтра твій тихий шепіт голосно відлунює у словах всіх довірених завсігдатаїв.
О, ці ілюзії наївняків! Та це тільки спочатку, на перших порах чатланства і аськоплітства, а згодом ти звикаєш і сам починаєш поводитись відповідно...
Сьогодні ти – лесбіянка, завтра – наївна дівчинка, а післязавтра – нахабний хлопчисько. Ця многоликість захоплює і приносить якесь дивне задоволення, якщо роль, звісно, зіграна не бездарно. Нік – це можливість щохвилини проживати чуже життя. Це сцена для акторів буденщини, на якій є можливість розкрити себе у всій своїй красі і сховатись від пильного погляду глядача. Це можливість, не оглядаючись на знайомих, сказати все те, що ніколи не наважишся сказати в очі, це ширма, яка закриє тебе від реального світу.
Ніки закохуються, дружать, сваряться між собою. Інколи з’ясовують стосунки в нікогрупі до тремтіння пальців, пліткують один з одним або всією командою накидаються своїм злослів’ям на випадкового новачка.
Довірливе щеня, яке попадає в собачу зграю, навіть не усвідомлює, з якою швидкістю кожне його таємне слово множиться і розлітається по самих віддалених куточках планети.
– Ти знаєш, шо вона вчора про тебе сказала? One sec, зараз копірну… – і ти вже читаєш, ти вже нервуєш, ти вже хочеш впитися їй в горлянку. Тільки дрібка вродженої порядності заважає тобі проверещати на весь світ те, що позавчора тобі захоплено розповідали доброзичливці про неї.
– А він? Та як він міг мовчати? Він все бачив і не втрутився, от свиня… скільки років його знаю, а не думала… А ти його бачила коли-небудь?
– Ні, ніколи, але чотири роки дружимо…
Дружимо…. Кінь від сміху не втримається… Потім виявляється, що насправді цей нік дружить п’ять років з іншим і вже останні чотири з них обговорює і обсмоктує з усіх сторін життєві перипетії наївняка.
Це все не стосується підліткових чатів, де обговорюють, в основному, переваги гашишу над колесами або навпаки. Де агітують слухати тільки реп або ГлюкоZ’у, або ще якусь лабуду. Де домовляються після школи піти разом попити пива. В цих чатах своє малече життя, і дорослі люди, забрівши туди, надовго там не затримуються.
Є чати, де в основному збираються люди, за віком старші (я не про інтим-чати). Здається – солідна людина, працює десь там в банку-фірмі-університеті. Напевне, турбот по горло. Діти, дружини-чоловіки, батьки-друзі, дачі-машини і таке інше. А ні! Кожну вільну хвилину, чи на роботі, якщо є змога, чи ввечері, вдома, рука тягнеться до звичної ненависно-улюбленої іконки.
– Чекай, не відключайся, я скоренько збігаю за сигаретами, – просиш свого чудового віртуального друга. Ви розмовляєте вже три години, а ти так мало йому сказала, і він ще хотів розповісти тобі про свою нову коханку…
Ти за п’ять хвилин прибігаєш назад і читаєш здивоване:
– Заради мене ти так скоро бігла? Та ну що ти… договоримо в наступний раз… треба іти спати, завтра рано вставати.
В його нерозумінні твоєї щирості вже голосно звучить: ти не людина, ти – нік... Він уже давно себе ним усвідомив, знайшов своє затишне місце у цьому віртуальному світі, а в твоїй душі ще звучить наївна віра у правдивість айсік’юшних звірянь…
Ми вже часто і не шукаємо гарного співрозмовника в реальному світі. Навіщо? Усе між собою залюбки обговорять примарні ніки.
Ерзац спілкування, ерзац дружби та кохання і, врешті, ерзац життя.
Брак реального спілкування. Такі прості категоричні слова, які нібито повинні пояснити поведінку всіх жертв техногенних процесів.
Нам нікуди не дітись від цього клятого прогресу, та все ж не втримаюсь і розповім вам коротесеньку історійку. Якось зайшла я у гості до такої собі львівської панусі. Старенька бабця, зі срібними підвитими кучериками, у новій шовковій сукні, вийшла в передпокій, простягаючи до мене руки.
- Заходь дитинко – мовила вона – у мене сьогодні святковий день, ти прийшла вчасно.
Я зайшла до кімнати і присіла до столу. На столі парувала в горняткові запашна кава, а поряд стояла невеличка шкатулочка з різьбленого дерева.
Пані відкрила ледь тремтячими руками кришку шкатулочки і витягла з неї, перевитий пурпуровою стрічкою, стосик листів.
-Ось глянь, у мене сьогодні, як і кожного року в цей день, побачення. Хочеш, я тобі почитаю?
Старенька взяла одного конверта, витягла з нього листа і почала читати.
«Кохана моя Марусе! Ось видалась вільна хвилинка і я поспішаю тобі сказати»…
Далі читала мовчки, ворушила легенько вустами, похитувала головою, посміхалась. Вона забула про моє існування, а я дивилась на неї і думала - вона не знає, що таке Інтернет, електронна поштова скринька, ICQ та SKYPE. І як на неї, то це велике щастя. Бо з ким, з чим, вона призначала б собі сьогодні побачення, у яких вітрах та просторах шукала б ці теплі, любі серцю слова, що писав їй коханий чоловік з фронту? Що залишилось би у неї реального, матеріального, того, що можна взяти в руки, голубити, цілувати та прикладати до серця?
А сьогодні я згадала те побачення і подумала, що недарма пишу цю статтю і однодумці у мене обов’язково знайдуться. Написано року 2004-го
Поярков. Непроплачений піар
Хіба тільки лінивий на описав і не виставив в блозі чи на сайті бійку Пояркова з Бузиною. Я не виключення. Подивившись це в прямому ефірі, запустила швиденько у фейсбук і обговорила цю новину з друзями. Знала, що резонанс буде. Дійсно, купа сайтів наступного дня опублікували цю кориду політико-письменницьких пігмеїв.
Вловила в статтях і коментарях чудові порівняння.
"Як чеширський кіт, Кісільов задоволено посміхався" і т. д. Він-то справді посміхався, але складається враження, що таки скоро допосміхається, як то кажуть, "до цугундера". Кісільова обговорювати немає сенсу, Бузину, оте сміттєзвалище, -і поготів. Залишається Поярков. Для мене вони були "обоє рябоє", принаймні, до сьогоднішнього дня. Після цього видовищного шоу перебіглась сайтами, і в мене особисто виникла маса запитань. В основному – до себе. Чому народ, в більшості своїй, підтримує Пояркова, а не Бузину? Чому, наприклад, я ніколи не цікавилась його художніми доробками – ну що поробиш, якось повз мене проскочило. Побачила його років з п'ять тому, може більше трохи, не пригадую, та це і не суттєво, оскільки немає сенсу так скурпульозно все пригадувати – не того масштабу постать. Щось там пишуть про майдан – може і був там, не помічала, хоч дивилась зранку до ночі 5 канал, засипала і прокидалась з пультом в руці, плакала і сміялась разом з людьми на майдані. Ходила на мітинги у Львові. В Київ не їздила – не буду прилаштовувать собі регалій. Але користь від телевізійних посиденьок таки була – картинка з 5 каналу тоді була всеохоплююча, всі, скажімо так, знані в мистецтві, люди були, мов на долоні. Пояркова не бачила, а може не пам'ятаю. Якщо не пам'ятаю – це теж показово. Ну добре, досить про майдан – був то був, нехай і так...
Прочитала якось в "Українській правді" здається, кілька влучних, в'їдливих статей. Ну класно пише, чувак! Хто ж це? Поярков! Зробила експеримент. Дочекалась, коли прийшов чоловік з роботи. Поки він руки мив, прочитала йому вголос статтю.
-Та класна – каже, - а хто автор?
-Поярков – відповідаю.
-Фу... не може бути...
Ось такий ось дисонанс...
Книг його не читала – видать, ще не доросла, не знаю, що то за книжки, та й не дуже полюбляю "многастаночнікоф" типу "и швєц, и жнєц, и на дудє игрєц". Вчора ввечері, після всіх цих вражень вирішила зробити екскурс. І що бачу? Гугл видає... Нічого не скажеш... Не смійтеся зараз з мене, затяті пояркісти, але вчора вперше зайшла на персональний сайт Пояркова. Очі на лоба, щелепа відвисає. У плюс, у плюс відвисає, не кричіть! Спочатку гарненько проштудіювала освіту. Ну "картина маслом", як кажуть одесити. Все на місці, аж забагато. Освіти забагато не буває, але то, коли вона в користь іде, і на благодатний грунт падає, а в даному випадку ще не розібралась, чи на благодатний... Далі по списку 10 років по заграницях, що вже та Америка їх так тягне... Добре, нехай – були 90-ті роки, занепад мистецтва, голод і подерті штани наших українських митців. Може і краще було мити тротуари, а заодно і пензлі в майстернях Лос-Анжелівських художників, ніж померти від цирозу печінки у рідній Україні.
Пригадую, колись писали про совєцкіх співаків, як вони гастролюють по Америках і Європах, як вони там Carnegie hall збирають, а потім виявлялось, що у Брукліні, в ресторані Metropole заливаються солов'ями, а опісля концерту, з таким самим успіхом, "водочкой в тєсном кругу наших емігрантоф".
Багато чого ще на тому сайті Пояркова попереглядала, та вже коментувати не буду, а то ще скаже, що піарю його "задьошево", як і Бузина. Отож, спішу сказати – дуже "задьошево", за нуль. Останнє враження – про роботи. Є цікаві, ну не без таланту людина! Щось уміє, навіть трохи більше за "щось", десь там те "щось" продає, навіть і в приватні колекції. Видно гонорари захмарні. Раз можна собі і "дворєц" побудувать, і у Верховній Раді опудальським виглядом слуг народних тішити.
Чужі гроші не цікавлять – кажу одразу. Цікавлять менталітет і сутність людини, котра натягнула на себе маску скомороха і здається відчуває справжній кайф від цього. Маючи такий послужний список, як все вищеперелічене (освіта, "заграніца", виставки, картини), постає запитання: навіщо йому весь цей бруд? Відповідь, здається може існувати в кількох варіаціях.
Варіація перша.
"Швєц" скінчився, тобто "изрисовался". Насправді, навіть шанований мною Ю.Андрухович, в одній книзі сказав, що з віршами, напевне, покінчено, час пройшов, і писати вірші він не хоче. А Пояркову що, зась? Останнє десятиліття творчий ступор, а гам-гам хочеться, тому ідея почати торгівлю "мордой лица" виявилась не такою вже й безнадійною. Кілька років тому торганув, коли в якійсь передачі показали, як він лазить по поверхах і балконах своєї будови. Чомусь трудно собі уявляю, як Андре Сегонзак почав би вихвалятись своїми статками. Це тільки наше постсовєцьке жлобство дозволяє митцям так себе ганьбити. У моєї мами на цю тему було аж два гарних прислів'я – "не буде з Івана пана" та ще "як вродився до торби, то течки ніколи не будеш носити". Для тих, хто не знає: течка – це портфель.
Я -пісатєль, ти – пісатєль, оба ми -пісатєлі...
"Жнєц", тобто Поярков, як "пісатєль", для мене особисто почався і скінчився одномоментно, коли істерично викрикував в ефірі, що замовляв дуже задешево Бузині хвалебну рецензію. Ну згарячу бовкнув, чого не буває... Гордий викривальник підлоти, він свою власну голову покладе на плаху справедливості! Знайте – я брехун, а Бузина втричі, вдесятеро більший брехун!
Бідний, бідний Поярков...
Правду сказати, "на дудє игрєц" пришпандьорилося до його подоби намертво. Проплачені (я особисто в цьому не сумніваюсь), ефіри у Кісільова треба відробляти, отож ми ще надивимось того кіна. Кулуари Верховної Ради впісюються зо сміху, коли "шут гороховий" демонструє їм палець в гіпсі "от Бузини". Вони ж так тяжко працюють, треба ж і розривку мати. Отут і вигулькує Поярков, в карнавально-бичій яскравій одежині і шизофренічним блиском в очах. Блазень при дворі, королі сміються!
Варіація друга.
Сучасне суспільство – клондайк розладів для психологів, психіатрів, знахарів та ворожок...
Другу варіацію залишу кожному на самостійне додумування. Особисто мені хочеться, щоб зовсім непоганий графік, художник Поярков повернувся до свого ремесла. Користі для суспільства було б більше, а сраму для Пояркова – однозначно менше.
http://www.youtube.com/watch?v=QrPZYz-P6pI&feature=player_embedded
Вловила в статтях і коментарях чудові порівняння.
"Як чеширський кіт, Кісільов задоволено посміхався" і т. д. Він-то справді посміхався, але складається враження, що таки скоро допосміхається, як то кажуть, "до цугундера". Кісільова обговорювати немає сенсу, Бузину, оте сміттєзвалище, -і поготів. Залишається Поярков. Для мене вони були "обоє рябоє", принаймні, до сьогоднішнього дня. Після цього видовищного шоу перебіглась сайтами, і в мене особисто виникла маса запитань. В основному – до себе. Чому народ, в більшості своїй, підтримує Пояркова, а не Бузину? Чому, наприклад, я ніколи не цікавилась його художніми доробками – ну що поробиш, якось повз мене проскочило. Побачила його років з п'ять тому, може більше трохи, не пригадую, та це і не суттєво, оскільки немає сенсу так скурпульозно все пригадувати – не того масштабу постать. Щось там пишуть про майдан – може і був там, не помічала, хоч дивилась зранку до ночі 5 канал, засипала і прокидалась з пультом в руці, плакала і сміялась разом з людьми на майдані. Ходила на мітинги у Львові. В Київ не їздила – не буду прилаштовувать собі регалій. Але користь від телевізійних посиденьок таки була – картинка з 5 каналу тоді була всеохоплююча, всі, скажімо так, знані в мистецтві, люди були, мов на долоні. Пояркова не бачила, а може не пам'ятаю. Якщо не пам'ятаю – це теж показово. Ну добре, досить про майдан – був то був, нехай і так...
Прочитала якось в "Українській правді" здається, кілька влучних, в'їдливих статей. Ну класно пише, чувак! Хто ж це? Поярков! Зробила експеримент. Дочекалась, коли прийшов чоловік з роботи. Поки він руки мив, прочитала йому вголос статтю.
-Та класна – каже, - а хто автор?
-Поярков – відповідаю.
-Фу... не може бути...
Ось такий ось дисонанс...
Книг його не читала – видать, ще не доросла, не знаю, що то за книжки, та й не дуже полюбляю "многастаночнікоф" типу "и швєц, и жнєц, и на дудє игрєц". Вчора ввечері, після всіх цих вражень вирішила зробити екскурс. І що бачу? Гугл видає... Нічого не скажеш... Не смійтеся зараз з мене, затяті пояркісти, але вчора вперше зайшла на персональний сайт Пояркова. Очі на лоба, щелепа відвисає. У плюс, у плюс відвисає, не кричіть! Спочатку гарненько проштудіювала освіту. Ну "картина маслом", як кажуть одесити. Все на місці, аж забагато. Освіти забагато не буває, але то, коли вона в користь іде, і на благодатний грунт падає, а в даному випадку ще не розібралась, чи на благодатний... Далі по списку 10 років по заграницях, що вже та Америка їх так тягне... Добре, нехай – були 90-ті роки, занепад мистецтва, голод і подерті штани наших українських митців. Може і краще було мити тротуари, а заодно і пензлі в майстернях Лос-Анжелівських художників, ніж померти від цирозу печінки у рідній Україні.
Пригадую, колись писали про совєцкіх співаків, як вони гастролюють по Америках і Європах, як вони там Carnegie hall збирають, а потім виявлялось, що у Брукліні, в ресторані Metropole заливаються солов'ями, а опісля концерту, з таким самим успіхом, "водочкой в тєсном кругу наших емігрантоф".
Багато чого ще на тому сайті Пояркова попереглядала, та вже коментувати не буду, а то ще скаже, що піарю його "задьошево", як і Бузина. Отож, спішу сказати – дуже "задьошево", за нуль. Останнє враження – про роботи. Є цікаві, ну не без таланту людина! Щось уміє, навіть трохи більше за "щось", десь там те "щось" продає, навіть і в приватні колекції. Видно гонорари захмарні. Раз можна собі і "дворєц" побудувать, і у Верховній Раді опудальським виглядом слуг народних тішити.
Чужі гроші не цікавлять – кажу одразу. Цікавлять менталітет і сутність людини, котра натягнула на себе маску скомороха і здається відчуває справжній кайф від цього. Маючи такий послужний список, як все вищеперелічене (освіта, "заграніца", виставки, картини), постає запитання: навіщо йому весь цей бруд? Відповідь, здається може існувати в кількох варіаціях.
Варіація перша.
"Швєц" скінчився, тобто "изрисовался". Насправді, навіть шанований мною Ю.Андрухович, в одній книзі сказав, що з віршами, напевне, покінчено, час пройшов, і писати вірші він не хоче. А Пояркову що, зась? Останнє десятиліття творчий ступор, а гам-гам хочеться, тому ідея почати торгівлю "мордой лица" виявилась не такою вже й безнадійною. Кілька років тому торганув, коли в якійсь передачі показали, як він лазить по поверхах і балконах своєї будови. Чомусь трудно собі уявляю, як Андре Сегонзак почав би вихвалятись своїми статками. Це тільки наше постсовєцьке жлобство дозволяє митцям так себе ганьбити. У моєї мами на цю тему було аж два гарних прислів'я – "не буде з Івана пана" та ще "як вродився до торби, то течки ніколи не будеш носити". Для тих, хто не знає: течка – це портфель.
Я -пісатєль, ти – пісатєль, оба ми -пісатєлі...
"Жнєц", тобто Поярков, як "пісатєль", для мене особисто почався і скінчився одномоментно, коли істерично викрикував в ефірі, що замовляв дуже задешево Бузині хвалебну рецензію. Ну згарячу бовкнув, чого не буває... Гордий викривальник підлоти, він свою власну голову покладе на плаху справедливості! Знайте – я брехун, а Бузина втричі, вдесятеро більший брехун!
Бідний, бідний Поярков...
Правду сказати, "на дудє игрєц" пришпандьорилося до його подоби намертво. Проплачені (я особисто в цьому не сумніваюсь), ефіри у Кісільова треба відробляти, отож ми ще надивимось того кіна. Кулуари Верховної Ради впісюються зо сміху, коли "шут гороховий" демонструє їм палець в гіпсі "от Бузини". Вони ж так тяжко працюють, треба ж і розривку мати. Отут і вигулькує Поярков, в карнавально-бичій яскравій одежині і шизофренічним блиском в очах. Блазень при дворі, королі сміються!
Варіація друга.
Сучасне суспільство – клондайк розладів для психологів, психіатрів, знахарів та ворожок...
Другу варіацію залишу кожному на самостійне додумування. Особисто мені хочеться, щоб зовсім непоганий графік, художник Поярков повернувся до свого ремесла. Користі для суспільства було б більше, а сраму для Пояркова – однозначно менше.
http://www.youtube.com/watch?v=QrPZYz-P6pI&feature=player_embedded
Підписатися на:
Дописи (Atom)