Процес читання та пізнання, або як я ображала і перепрошувала твір Ліни Костенко

Я знаю, і вихвалянь, і захоплень, і ганень було вже багато. Я навіть знаю, що Ліна Костенко ніколи не почує моєї думки з тієї простої причини, що не прочитає її навіть. У тій хвилі хвалебних од і критики легко загубитись. Можливо сама вона і не читає , а дають їй ознайомитись лише з кращими екземплярами людських вражень. Як у свій час генсеку…. В усякому разі, це не привід для мене змовчати, і не сказати бажане. Недавно «Буквоїд» відкрила. Це якесь містичне. Кілька місяців мовчала, перечитувала, переслуховувала рецензії, критику і похвалу, і коли нарешті наважилась написати свої думки – відкрила сайт і прочитала фактично саму себе. Це точно містика – мов, не лізь, усе сказано, сказано навіть те, що ти хотіла. Отож, все, тема закрита.
Не закрита, для мене – ні.
Часом мій лихий характер підбиває мене все робити навпаки. Перефразовуючи Лесю скажу, коли всі плачуть – я сміюся… Коли всі плазом лежать, стукаючись чолом об землю , вимолюючи прощення і, водночас, збираючи підписи та посилаючи ходоків, мені, як мінімум, не хочеться на це глядіти. Ну не приїде Ліна Костенко до Львова, що ж поробиш… Хто хотів, той уже все почув, усе побачив в запису (дякувати інтернетові!), усе прочитав…
Коли кілька місяців тому почався шал з «Самашедшим», я не тільки мовчала, а навіть не читала. Не скажу що аж так принципово. Коли шал почав зростати – скачала електронну версію. Ні, я напевне куплю паперове видання… якщо знайду.. якщо додрукують… А цікаво, між іншим, чому такий наклад малий вийшов? Може від перестороги – а раптом народ вже так отупів, що і читати не схоче, а купляти книгу тим паче? Це теж питання, яке потребує відповіді.
Так ось, напевне куплю, правда не для того, щоб покласти її на столику коло ліжка, разом з настільною лампою і окулярами. Куплю, щоб привезти і пороздаровувати всім друзям у далеких і близьких закордоннях. Нехай горнуться до бідної неньки, бо так уже її люблять, так люблять, чим далі від’їжджають, тим палкіше люблять. Ну нехай хоч так, півлюбов – піверзац. Україну люблять здаля, а свій добробут – зблизька.
Відволіклась. Вертай, моя думко, до Ліни Василівни, а то ще хвилину роздумів про емігрантів і полинеш кудись дуже далеко, як Ліна в прозу.
Отож, завантажила. Ні, так просто епохальні речі не читаються – треба відповідно приготуватись. Приготувалась. Горнятко кави ( з нагоди свята змолола справжню, привезену з Австрії, а не якусь якобсно-жокейну бурду), цукерочка (для зупинки емоцій, як буде зашкалювати), трохи жаліслива констатація факту про покинуте паління (бо цигарка тут справді знадобилася б). Готова, читаю.
Боже, з чого ж почати? Оце дідько… писала, писала вступ так хвацько, а як перейшла до суті – ніби хто клацнув в мозкові вимикачем. Може теж містика? Мовляв, не чіпай нетлінне, не зазіхай на пророка, не шкреби совість нації, та й не те, що не шкреби, а гладити проти шерсті не смій? А ще, коли ясно розумієш, що крім тебе самої, та може з десятка твоїх знайомих ніхто більше не перечитає твою писанину, то починає розбирати сміх. Весело, весело, смішно, аж у грудях від сміху пече...
На п’ятій сторінці тривожно поглядаю на їх загальну кількість. Ого, понад триста! Ну що ж, ти дурний, темний вилупку, певно нічого не розумієш, напружуй мозок і читай, читай, читай…
Я часто люблю робити все всупереч, такий вже бридкий характер. О, забула,вже писала про це. Так от, я чекала, коли вийшов твір, чекала, водночас перечитуючи все що можна, включаючи скандальні речі, які виходили від різних освічених і не дуже людей, передивилась усі передачі на задану тематику, фейсбукову сторінку, котра збирає підписи за приїзд Костенко до Львова і, звичайно, переглянула її виступ в Харкові. Уважно подивилась і послухала, а не переглянула. А роман не читала. Ну неможливо було його читати під таким шаленим тиском, який спровокувала сама поетка. Читала вибрані цитати, котрі справляли на мене враження правильністю думки і суворою схематичністю речень відповідно, і старалась не утверджувати в своїй пам’яті образливі висловлювання про Львів.
Ну ось воно що – полегшено зітхне читач, котрому і так вже певно наскучило читати таку довгу вступну жуйку – це той галицький гонор заговорив, так ми і знали, де той пес закопаний. Може трохи там і закопаний, образа таки є, правда не такого вже й демонічного розміру. Вчора почула в розмові від своєї знайомої - «А звідки нам знати, казала вона (Л.Костенко) ці слова про Львів та львів’ян чи ні?». Ця думка мене заскочила. А може й справді не казала? Тепер повнісінько всіляких інсинуацій. Та коли не казала, чому мовчить, невже не розуміє, що Львів постійно навертається до тієї теми, свариться-пересварюється, і кожен відстоює свою істину в останній інстанції? Чи з висоти 80-ти літ та титулів не видно, що робиться внизу, а може просто увагу звертати безпотребно? То для кого тоді пишуться тії книги?
Читаючи, не покидає основна думка – "пізно... запізно..." . Навіщо було чекати десять років, нехай не десять... п’ять?
- Потім була помаранчева... Всі надіялись... Ось воно прийшло! – мало не свариться зі мною приятелька. – От і вона мовчала, бо очікувала змін.
Немає логіки, не бачу. Зате бачу у творі факти, висновки, події, котрі всі знають і пам’ятають багато років. Це в тому випадку, коли говоримо про людей освічених, думаючих, читаючих.
- Це нам нагадування, бо ми вже все забули, нас уже приспали – не вгаває приятелька.
Немає логіки, не бачу. Якщо це так, то навіщо було потурати приспанню? "Я кажу, а вони не чують, я кажу, а вони не чують...". Двадцять літ мовчання – це "кажу"? Чи так уже одне приспання і відрізняється від іншого, якщо думати про наслідки і результат того сну? Відсторонення від проблеми, при всій її очевидності, хіба не приспання? Для чого це все, для того, щоб тепер тицьнути нас усіх в те славнозвіснеє болото?
"Я мовчала", чи "я говорила", чи як там, вже й не розберу...
Я вдивляюсь в далечінь. Постать жінки, величної, досить суворої, дуже спостережливої , вимальовується на горизонті. Он вона повільно йде парком. Озирається довкола, погляд її зупиняється на зграйці голубів, потому на дітлахах, що немов пташенята, клубочуться в пісочниці. Підійшовши до лави, сідає повільно, дістає з сумочки записник, олівець, і, примружившись (забула-бо окуляри вдома), неспішно щось пише. За хвильку бачу ту постать у кав’ярні, а ще потому на Хрещатику, у магазині, в черзі біля каси, на Майдані, у Львові, Донецьку, Черкасах... І так, крок за кроком, день за днем, літом по літі, усе більше тих вензелів в записнику, усе більше тих гірких, справедливих слів виструнчуються в речення, в абзаци, від першої до останньої сторінки книги.
Добре, що названо це «Записками». І добре, що збирані в записничку на протязі багатьох років нотатки, хоч і пізно, а з’явились на світ Божий. Добре що громадянська позиція поетки Ліни Костенко була представлена голосно і боляче, як струс мозку для всього суспільства.

"І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить."

Що до цього можна додати? Тому, незважаючи на загальний шал, нехай як у сироти в пустелі, але, все-таки, на столику біля мого ліжка, поряд з лампою і окулярами не будуть лежати ті "Записки...", а пригорнуться до мого серця збірки чудових віршів поетеси Ліни Василівни Костенко.