Михайло Ковальчук. Більшості з вас нічого не скаже це прізвище і тільки невелика кількість гітаристів, які цікавляться стилем фламенко, згадають це ім’я, а може і сценічний псевдонім - МІКО.
"Його стиль неочікувано-бурхливий, сумбурний, неспокійний і все ж прозоро-легкий..."Так я його відчуваю" - признається гітарист-віртуоз в стилі фламенко, лауреат багатьох фестивалів Михайло Ковальчук МІКО, і так відчуваєш кожну його композицію, де понад круговертю настроїв домінує один - рвучко-ніжна пристрасть, що струмує у SILENTIUM -мовчазну далечінь. Техніка фламенко мабуть є однією із найскладніших для виконання, а здатність писати і імпровізувати в ній властива взагалі небагатьом"(газета
"Високий замок" від 23 січня 1999 року).
Чому фламенко? Це питання йому ставили в кожному інтерв'ю, на кожній зустрічі. Він називав себе буйним ліриком. Цей жагучий стиль, вогонь, вибух - це було його, хоча міг бути і меланхоліком. Він поволі відійшов від традиційного фламенко і творив щось суто своє, своєрідне, філософське фламенко, де більше роздумів, більше джазу, більше спокою, хоча в цьому спокої могла бути така дерзновенність...Як народжувалась композиція, звідки бралось натхнення і чим воно було? Та чим завгодно - погодою, снами, дотиком незвіданого... Що є процес імпровізації? Це, коли думаєш гітарою, залежно від стану душі занурюєшся у інший вимір...
- Послухай, я тобі заграю...ось послухай тільки...
Він відкрив мені світ зовсім іншої, незнаної мені гітари, не вулично-шансонної, не рок-н-рольної, не бардової.
Гарний, стрункий хлопець, гітара на плечі, юність, море ентузіазму, передчуття щасливого і довгого життя, п'янке вино і кохання...І музика. Вона невід'ємна від нього, це не він живе з нею, це вона у ньому, вона наповнює його життя змістом, а погляд - натхненням. Було між нами кохання, солодке і болюче, були тривоги, було єднання душ і тіл, оповитих жагучими мелодіями фламенко.
Ніхто не вчив його професійної гри. До стертих в кров пальців, до повного виснаження займався він самостійно, прокидався і брав гітару в руки. Він брав її шанобливо, як свиток стародавнього папірусу, обережно, наче малу дитину, наче крихку кришталеву квітку. Клав пальці лівої руки на гриф, пальцями правої торкався струн і розлітались по кімнаті веселкові звуки, мов ті перлини, що сипляться з долоні, переливаючись в променях гарячого, здавалось, іспанського сонця.
........................
Ми зустрілись через сімнадцять років.За плечами зими та літа, невдалі шлюби, роки праці, пошуків і душевних поневірянь.
Телефон, як годиться, продзвенів зненацька.
- Привіт, це я...вип'ємо разом кави? Його голос в слухавці був таким знайомим, таким близьким...та ми, напевно, тільки вчора попрощались...
Було літо, гаряче, спекотне літо. Підходячи до кав'ярні, я здалеку побачила, як він сидить за столиком під парасолькою, заглиблений в свої думки. Підвівся назустріч.Крок, ще один - і я вже притулена до нього, оповита його руками. Щезли в одну мить ці сімнадцять років, не стало галасливої вулиці, були тільки очі - його і мої.
Ми довго тоді розмовляли. Він розповідав мені про своє життя, яке таки присвятив гітарі, про те, що працював з Марійкою Бурмакою, Гариком Кричевським, "Братами Гадюкіними". Про те, як зрештою йому набридло грати чужі мелодії і він обрав самостійний шлях, як почав писати і виконувати власні твори. Про те, що довго працював у Празі, там гастролював, там писав нові альбоми. І про те, що два роки тому повернувся в Україну, травмував руку і переніс три складні операції. З болем в голосі повторював мені слова хірурга - "ти ніколи більше не зможеш грати на гітарі". Розповідав, що наперекір усьому знов почав вправляти, змінивши трохи техніку гри.
Я слухала його розповідь, я дивилась на нього, на цю скалічену руку, а у вухах бриніло - "я сама забула тебе, і очі твої, і руки твої"... Навіщо я колись покинула його? Як змогла ця рішуча безкомпромісна юність відвернути мене від нього?
- Ми не розлучимось більше ніколи, я не відпущу тебе, ми поїдемо знову до Праги...
Відпустив...Відпустило його тіло, змучене безкінечними хворобами, трунками та зневірою. Я не змогла його втримати, він танув, як свічка, і тільки очі до останньої миті випромінювали ніжність та безмежну любов.
Не відпустила мене його душа і я обгорнула її собою, заховала в глибині свого серця разом з коханням, смутком і печаллю.
Мені снився сон. Він сидить, весь осяяний сонячним промінням, спокій розлитий навкруги, тихенько бринить струна...SILENTIUM...мовчазна далечінь...
Ставлю диск Марійки Бурмаки. Перша пісня - супровід-гітара - М.Ковальчук. Слухаю в сотий раз, милуюсь піснею, звучанням гітари, уявляю собі ці руки, ці пальці. Я бачу обличчя, задумливе, інколи відсторонене, інколи пристрастне...Скінчилася пісня, почалась друга, третя...
Я сама забула тебе, і очі твої, і руки твої
я сама, що біль промине, любов промине, сказала собі.
Той перший слід від доторку губами, на серці він сльозою відболить
цей кольоровий світ, збережений між нами - лише прозора мить.
Прислухаюсь до слів. Прозора мить...це про нас...
Михайло Ковальчук 3.07.1963 - 12.11.2002
МІКО 3.07.1963 - дати смерті немає
Немає коментарів:
Дописати коментар