Нічні звіряння

«Скріпка» - «Word»івська помічниця, моя компаньйонка та споглядальниця

Скріпко, скріпко, якби ти могла уявити собі, як я боюсь кохання…Воно для мене - предтеча нещасть і муки, я мчу в його обійми, як наївний метелик летить на світло ліхтаря і падає вниз з обгорілими крилами.. та що там крила…
Звуки, котрі складаються в слова…
«Я кохаю тебе… я теж кохаю тебе»…дочекайся мене, коханий мій, я так боюсь помилки, не так своєї, як, направду, твоєї…
Постривай, скріпко… не приспішай мене, не поводь задумливо очима, дай зосередитись… Ну ось, я написала фразу, і ти задоволено повела очима. Не будь нетерпляча, адже ти єдина, хто зараз читає цей неправлений текст. Твоя оцінка мені взагалі-то і непотрібна, але я не хочу, щоб у твоїх очах з’явилось здивування. Не зітхай, не піднімай високо брови, зараз прочитаєш продовження…
Хто сказав що кохають лиш раз? Життя без кохання – пустеля… Та пустеля не бува неосяжною… Долаєш цю пустелю, ніби в нереальному часі, рухаєшся, мов сомнамбула, автоматично виконуючи якісь завчені рухи, роблячи купу всіляких цікавих і нудних справ. Скріпко, далеко не кожна людина здатна кохати, чи розумієш це ти? Кохання, скріпко, це шал душі і тіла, це біль у грудях від повноти щастя, це ігнорування всіляких безглуздих житейських постулатів. А може ти думаєш, що то все - просто закоханість, дикий танець гормонів?
Акуратні нігтики виклацують по клавіатурі, ти, скріпко, задоволена, твоє життя продовжується… моє бажання до писанини – це сенс твого життя , немає мого бажання, і ти - мертва, а скоріш, у глибокому сні, але завше готова скочити на допомогу у моїх клацальних звіряннях. Ти хочеш знати, чому в такий пізній час я вирішила привітатись з тобою, та ще й завдати тобі роботи? Може ти б давно вже спала, мирно вклавшись десь у файликах «Word»у?
Ох, скріпко… Ти, я, та ще приймач на шафі…. Гала-радіо виспівує солодкаві пісеньки… «последній день в году» і «последній первий раз» - квінтесенція всього мармеладного поп-шоу-бізнесу. Ялинка, така маленька, крихітна, праворуч моєї руки, ще досі слабо пахне Новим Роком. Якийсь дядько чи тітка згаяли певно з півгодини, в’яжучи ці короткі гілочки, цурпалки від великої красуні у подобу малесенької крихітної ялиночки…символ наступаючого року… Та хай як би її не в’язали, а пахла вона по-справжньому – святами, поцілунками, цукерками і мандаринами. Ну ясно, все асоціативне… насправді пахла глицею і смолянистою деревиною.
Як же, напевне, тобі нудно зі мною? Я взагалі-то страшенно нудна…якщо мені самій з собою нудно, незважаючи на самодостатність, то тут одне з двох – або звихнулась «окончательно», або самодостатність якась дуже іллюзорна. Видумана, несправжня, створена собі для самозаспокоєння і сякої-такої подоби душевного комфорту, що само по собі – суцільна брехня.
Надія на майбутнє, звичайно, ворушиться в серці, та, озираючись навкруги і бачачи непролазну тупість того, що називають життям, якось починаєш у ній сумніватись та ховаєш свої сподівання в найглибший куток того, що називають душею.
Далебі, крім тебе, нічого не треба, ні кави, ні цигарки…забрехалася, як же без неї, тоненької сигаретки у довгих, ще гарних пальцях… це невід’ємний антураж, супутник життя, і к бісу всю цю антинікотинову рекламу. Застережливі слова на пачці сигарет не вражають абсолютно, навіть смішно - написали, ну і добре, приймемо до уваги, як то кажуть…
О, вже Вакарчук не здається без бою…пропонує налити мені вина…та я й сама собі наллю, навіщо мені ваші пропозиції, містер!
«Друга ріка»… «бо я ще п’ю з твоїх долонь, живу з твоїх долонь»…
Здуріти можна, моя мила скріпко, як влучно сказано… Я й справді п’ю з його долонь… Чи може ти вже придрімала, поки я задумливо поводила очима, обіймаючи сама себе і уявляючи на собі кохані руки? Не спи, це ще не кінець сьогоднішніх звірянь… Я розкажу тобі, що значить кохати і що значить втрачати. Що значить вмирати і народжуватись знову …
Кохання знаходить тебе, коли ти навіть не чекаєш цього Та й нащо чекати, очікування огортає твоє життя смутком, очікування спалює душу. Багато краще, коли собі скажеш – мене вже нічого не жде, і я нічого не жду, я просто існую, я бережу своє серце від страждання, бо я не хочу його більше. Дурниці ти собі кажеш. Очевидні дурниці. Кохання приходить нежданно, тебе не спитавшись, і ось ти вже бачиш край тої пустелі, і сонце тобі сяє просто в очі, і тебе це чомусь не нервує, як нервувало би вчора. Чого б це? Та тому, що пустелі прийшов кінець, і серце твоє воскресло. Тобі здавалось, що воно розірвалось на скривавлені шматки, а серце сплакалось, спопеліло і народилось знову. І ти, скріпко, щаслива, бо ми тепер більше часу будемо проводити разом, бо ти прочитаєш ті потаємні думки, які я звірю тільки тобі, такій малій, милій сіренькій споглядальниці.
Так от, я закохана, скріпко! Привітай мене, твоє вітання буде найщирішим, тому що мовчазним. Ти не будеш мені заздрити, ти не будеш злословити, ти не скажеш жодного гострого слова і ти зрозумієш мене, як ніхто. Отож тобі звіряюсь – я кохаю, скріпко, я люблю, я кохана, а це значить, що дощ вчорашній – краплі, осяяні райдугою, похмурий день сьогодні – провесінь, а вітер завтрашній - це ніжний поцілунок на моїй щоці. 2007 рік, лютий