Проженіть від себе заздрість...

Смішне, ядуче і таке розповсюджене почуття – заздрість. Тоненькими блідими ниточками воно проростає в нестійкій тремтливій душі, розростається гіллястим кущем, а з часом великим деревом починає шуміти над головою, накриваючи тінню гілок, похмурою пеленою огортаючи людську душу.
Чи це є генетичним? Часом починається все з дитячого велосипеда, якого тобі не позичила жадібна сусідська дівчинка…а ти так хотіла прокататись на ньому, він такий блискучий і гарненький… а в тебе такого немає… стоїш і плачеш ображено… чому в неї є, а в мене немає? Ревучи, біжиш до мами, а вона відмахнеться від тебе, бо, напевне, заклопотана і не має часу на дурниці. А може, не знає, що відповісти, як тобі пояснити, що в неї немає грошей, і тому ти не маєш такої цяцьки…
- То нехай в Софійки теж не буде, нехай він щезне, зломиться, або хай його вкрадуть, – тихо шепочуть дитячі вуста. Ось він, маленький паросток заздрощів…
-У нього є хата, а я в «хрущобі»…Можна подумати, він розумніший за мене… певно, накрав десь грошей і розкошує… а я от працюю, тягну все до купки, а зі злиднів не виберуся… Дитина його в Кембриджі вчиться, а моя ледве наш політехнічний дотягує… чому, чому так? – сичить в душі зміюка заздрощів.
- На БМВ їздять... По клубах ганяють…нехай би вже загнались до дідька… чим вони кращі за мене? А чим кращий отой, який стоїть на майдані, вимахуючи шаликом? Та мій Петрусь разом з ним у школу ходив, так той тоді був та-а-кий двієчник…
І пішло-поїхало…
- А ще він жінку з двома дітьми покинув, чули? А чули, що їздив відпочивати на Мальту? Нехай з сапкою на городі попрацює, як я, то ніякої Мальти не схоче, та і засмага буде гарніша… та що там та Мальта… тьху, напевне, гидота, оце б я перлася туди, та я ні за які гроші, мені і тут добре…
- За наші народні гроші їздять, – підшамкує старенька бабця, сидячи на лавочці та кліпаючи заздрісно вицвілими оченятами. - Позабирать в них все треба до нитки, нехай так, як я, живуть…
Ні, це не генетичне. Це пострадянський синдром. Це генетика соціалізму, який виховав та випестував величезну армію заздрісників. Двадцять-тридцять років тому всі були рівні. Звичайно, тоді теж була невелика купка людей, якій було чого позаздрити. Були партійні бонзи і їх діточки, та що ми знали про них? Були академіки, митці та вчені, але де були вони, а де ми? Вони за хмарами, ми ж тут, на землі. Звичайний «совєцький» громадянин нічим особливим виділитися не міг. Житлова площа нормована, зарплата, з невеликими відхиленнями, теж. Єдина радість – стіл на свято накрити краще, ніж в сусіда чи родича, який прийде до тебе, а потім два дні буде обмовляти, згадуючи і перераховуючи випадковому співрозмовникові кількість шинки і пляцків на твоєму святковому столі. Та і ти, запрошуючи гостей, зігріваєшся думкою, що непогано було б влаштувати свято краще, ніж було минулого року в Василя, чи Петра, чи Івана…
Тепер є де розгулятись. Послужлива уява малює таке, що навіть сама нездатна перетравити в силу тієї ж совковості. Навіщо детально розбиратись в походженні грошей! Та всі тут злодії, хто живе краще, ніж я! Ось я гарував все життя і що маю? А нічого не маю, а що мав, то держава вкрала…ні-і-і, таки всі до єдиного…
«Круті» теж ментально хворі на ту ж недугу. У сусіда хата біла? А я зроблю жовтого кольору, такого яскравого, щоб він, той сусід, аж очі мружив, як гляне на моє подвір’я. У нього «Мерседес»? А я куплю «Ауді А-6», і нехай він захлинеться кавою, як гляне у вікно та побачить мене за кермом.
Всі біжать купляти костюми в пасочок, бо це тепер дуже круто…
- Як же я без полосатого костюмчика в люди вийду? Он же куди не глянь, чи депутат, чи злодій, чи телеведучий – усі в пасочках милуються собою… та ще в ті шпичасті мешти треба ноги втиснути…
Дочку треба вбрати відповідно, бо в університет нема в чому піти, там же всі тепер ой-йой-йой які гарні, як ті ляльки… А моя бідолаха ночами плаче, що має тільки три пари чобіт на зиму, та й ті не нові. Краще б, звичайно, вона про науку думала, бо скільки грошисьок треба було за той університет вивалити, але ж дитя не спить, все хоче обновку, бо Катруся вчора в такому светрі на пари прийшла, що вся група озиралася.
Дитя просто з молоком матері, а пізніше – з батьківськими розмовами, всмоктало в себе оцю бліду поросль і вже культивує в душі лапатий кущик заздрощів. Добре, якщо знайдеться хтось мудріший і вирве з коренем цю ботанічну гідру, бо інакше дорога цій дитині в майбутньому проляже на ту саму лавочку, де зараз шамкає беззубим ротом «доброзичлива» бабця.
Треба було би дати якийсь висновок, щось узагальнити, тощо. А навіщо? Прикладів можна наводити безліч, та чи потрібно? Всі їх знають, всі їх бачать, всі їх вряди-годи відчувають на собі, та й висновки здатен кожен сам собі зробити…
Може, просту пораду?
Ви йдете вулицею, гарно вбрані, задоволені собою, окрилені якимось своїм маленьким чи великим успіхом… ви обіймаєте весь світ…
І раптом вам захочеться здвигнути плечима, аби прогнати те морозне відчуття, що з’явилось у вас між лопатками…
Озирніться навколо, і ви побачите, як до вас тягнуться щупальці заздрісних очей якогось вдахи чи невдахи. Єдина рада не порушувати свого душевного комфорту – повернутися і піти геть, не озираючись, в цю ж хвилину викресливши з пам’яті все те, що напустили на вас лихі очі.