Життєві колізії (замальовки)

1988 рік.
Була собі гарна єврейська родина. Тато, мама та дві доньки.
Тато – інженер, мама –художниця, старша дочка закінчувала педінститут, а молодша – школу. Старша мала коханого, місцевого западенського хлопця і, треба сказати, дуже підприємливого. Сама Ліда працювала в школі піонервожатою, а ще – в райкомі комсомолу інструктором зі шкільних питань. Суміш педантичності з вулканом енергії у характері не дозволяли їй робити щось абияк. Вона постійно організовувала якісь конкурси в школах, писала сценарії, тягала дітлахів по Карпатах і відчувала себе в цій роботі, як риба в воді.
Вакантне місце третього секретаря райкому повинна була зайняти саме вона. Все сталося по-буденному просто. Її викликав перший секретар і, уникаючи дивитись в очі, сказав :
- Розумієш… кращої кандидатури, ніж ти - не знайти…але ти повинна зрозуміти… п’ята графа…
Вона повернулась і вийшла з кабінету.
Через півроку татів брат прислав з Канади виклик для всієї сім’ї. Ще півроку пішло на оформлення всіх документів і пакування речей в контейнери…
Прощального бенкету не було. Сиділи вдома, тихо, за столом, з найближчими друзями і пробували уявити себе на чужій землі. Нічого не виходило, уявлялось все якось «по-совєцьки»…
Я прийшла на вокзал попрощатись. По перону бігало повнісінько дітей, здавалось, вся школа прийшла попрощатись з улюбленою вожатою. Якась тітка ходила поміж людей з величезною тарілкою канапок, хтось наливав в чарки горілку. В Лідочкиних руках були оберемки квітів, а з очей, великих, карих, чудових єврейських очей текли сльози, які витирав їй галичанський хлопець. Раптом поїзд струсонувся, всі похапцем повскакували у вагон і, прощально махаючи руками, повільно попливли назустріч новій долі, залишаючи позаду львівський вокзальний перон, а з ним – юнацькі і дорослі мрії про гарне життя в Україні.
***********************
Коли приїдете до них в гості, то потрапите в гарний будинок, де все зроблено з художнім смаком професійного дизайнера. Підприємливий екс-галичанський господар стриже косаркою газончик і з гордістю показує, які квіти він виростив цього літа в своєму садку. Кароока Лідочка тепер сама є чудовою єврейською мамою, що виховує своїх двох, ще малих, але вже канадських «сітізенів». А ще в неї є свій власний дитсадок, в якому вона влаштовує діткам всякі конкурси, ігри, фотографується з ними, розмальовуючи собі щоки клоунськими фарбами, або, одягаючись Піноккіо, забавляє малечу.
Перший раз вони приїхали в Україну через десять років. Найбільшим, найпершим її бажанням було піти у той двір, де вона виросла, подивитись на будинок, в якому жила. Зайшовши у двір, вона озирнулась навкруги, поглянула на свою «хрущобу» з облупленими стінами і смердючим під’їздом, на перекособочену лавку біля дверей, здвигнула мерзлякувато плечима і мовчки пішла геть. Ностальгічні сльози в її гарних єврейських очах вмить висохли назавжди.
1998 рік.
Була собі гарна російська сім’я. Чоловік, жінка та двоє синів.
Він – ветеринар, вона – домогосподарка, хлопці вчились у школі. Саша – ветеринар з покликання душі . Найстрашніші собаки привітно вимахували перед ним хвостами і дозволяли заглядати собі в пащеку. Клієнтури – море, і статки сімейні – відповідні… Була у нього мрія – відкрити в місті ветеринарну клініку. З радісним збудженням він розповідав, як знайшов гарне приміщення, зробив там ремонт і завізував установчі документи. Мрія розлетілася вщент на стадії підписання дозволу на відкриття клініки. Сума хабара, написана на папірці і покладена перед його очима в кабінеті пожежного інспектора, перекреслила всі його сподівання.
– Ану, малий, ходи сюди, – перепинила молодшого сина зграя хлопчисьок, коли той повертався зі школи. – Давай, що там у тебе в кулаці?
Малий віддав дві гривні і пішов додому. Його зніченість помітили усі домашні, але він нічого не розповів. Так продовжувалося з місяць, кожен день малий віддавав їм все, що було в кишенях. Батько взнав випадково – побачили сусіди і розповіли. Малий захлинався від сліз і просив, щоб ніхто не втручався, бо їх усіх поб’ють. Старший брат не послухав цих прохань і відпрацював на бригадирові малолітніх рекетирів кілька прийомів карате, які вивчив у спортивній секції. Після цього у двір завітали дорослі «кришувальники». Йому поставили умову – або він іде до них в бригаду і про цей випадок всі забувають, або йому каюк. Саша ходив з ними на перемовини, просив, щоб не чіпали хлопця – все було дарма…
На прощальному банкеті було весело. Їли, пили, співали під гітару і бажали щасливої дороги. Друг Сашка проводжав їх до Варшави. Звідти він привіз відеокасету, на якій було відзнято весь процес – від прощальної гулянки у Львові до останнього келишка «Української з перцем» в номері варшавського готелю. З екрану телевізора на нас дивилося знайоме і розгублене обличчя. Там уже не було веселощів, там були слова: « Я розчавлений…повністю…я вже відчуваю прірву…я уже один, всі залишилися там…».
**************************
Саша чотири роки підряд без успіху пробував здати екзамен на ветеринара. Працював на фармацевтичній фірмі пакувальником ліків, а вечорами читав конспекти . Через п’ять років він покинув свою мрію стати ветеринаром у Канаді, але забути свою професію йому не дають емігранти з усієї округи, які всі своїх домашніх тварин тягнуть до нього, знаючи його безвідмовність і невисокий гонорар за послуги. Старший син став військовим і давно забув ті часи, коли бандитське кодло прагнуло зробити з нього братка.
Молодший закінчив школу, не роздаючи всяким покидькам кишенькових грошей, і вчиться в університеті. Та і дружина вже не домогосподарка, а працює, як і всі, вносячи частку еквіваленту своєї праці в сімейний бюджет.
У них в Україні не залишилось нікого – це Україна залишилась без них.
2001 рік.
Була собі гарна українська родина. Чоловік, жінка та двоє дочок.
Він – стоматолог, вона – завідуюча магазином, одна дочка – перекладач з англійської, друга – закінчувала навчання на стоматологічному факультеті медінституту. Старша, назвемо її Леся, дівчина самостійна і передусім добре освічена. Після вузу знайшла собі роботу у канадсько-українській фірмі, попрацювала трохи в Україні і керівництво перевело її в канадський офіс. Пожила Леся кілька років в Торонто, приїхала до неї в гості молодша сестра, зрівняла рівень канадської зарплати з нужденною платнею українського стоматолога, і після візиту перехотілося їй шукати роботу в Україні.
Так це все тягнулося зо два роки, і результатом цієї тяганини став переїзд всієї сім’ї на захід по програмі з’єднання сімей.
На прощальному бенкеті сумували всі, а дехто навіть схлипував. Виголошувалися промови на кшталт «Дорога Надіє Петрівно! Якщо вам там буде погано, двері нашої фірми завжди відкриті. Повертайтеся», «Шановний Петре Миколайовичу, якщо повернетесь, ваш кабінет вас чекатиме» і таке інше. Це говорило про те, що цих людей цінували на батьківщині, і статки в них були на нормальному твердому середньому рівні. Петро Миколайович, виголошуючи прощальну промову просльозився.
– Як мені його шкода, – промовила моя сусідка по столу. Та він там помре за рік-другий. В нього ж серце хворе, і не хоче він нікуди їхати, це все жінка його підбиває…
**************************
Петро Миколайович працює на хлібо-булочній фабриці, пече донати і рогалики. За зміну переносить в руках і пакує сотні кілограм спечених виробів. Він не помер через два роки. Йому прийшлося загартуватися фізично і укріпити свою нервову систему. Він схуд, кинув палити і став менше їсти. Поставив перед собою мету – і за чотири роки таки наскладав коштів, щоб купити обладнання до свого власного стоматологічного кабінету. Його жінка працює економкою у великому будинку бізнесмена-мільйонера. Дочка закінчила стоматологічний коледж і вже працює в кабінеті, який відкрив тато у власному будинку. Перший раз вони відвідали Україну через рік після від’їзду. Приїхали, запевняючи всіх, що незабаром повернуться сюди назавжди, бо там жити дуже тяжко. Погостювали і поїхали назад.
З кожним роком все більше і більше віддаляється ідея повороту на батьківщину. Тут вони залишили тільки могили родичів, там – знайшли все своє подальше життя.
****************************
Проходять роки, сплітаючись в десятиліття… В країні нічого не міняється і слава богу, що наші трудолюбиві люди, не чекаючи манни небесної, міняють самооцінку у своїй свідомості і вирушають у далеку путь. Вони ніде не пропадуть, вони влаштуються чи то в Канаді, чи Америці, чи Італії, і почнуть з «чистого аркуша» будувати своє майбутнє. Вони їдуть, забираючи своїх нащадків, бо більше не в змозі кожного року вираховувати перекоси сімейного бюджету в зв’язку з черговим подорожчанням чи то квартплати, чи то газу. Вони не хочуть та і не можуть давати багатотисячні хабарі, щоб започаткувати свій власний бізнес, який ще, до того ж, зразу стане дійною коровою для чиновника.
А браві комсомольці без «п’ятої графи» в паспортах сидять в банках, крадучи з розмахом те, що не докрали їхні ідеологічні татусі, уряди «ведуть теми», як вели їх і двадцять років тому, влада зневажає народ, мери, крадучись, розбирають столітню польську бруківку на дорогах, щоб вимостити собі подвір’я вілли, а бандити, як і раніше, гасають темними вулицями в пошуках легкої здобичі.
Чи можемо ми звинувачувати емігрантів? Називати їх зрадниками і втікачами? Більшість з них хотіла жити і працювати на батьківщині, та чомусь та рідна батьківщина так дбала за них, що своєю добротою і турботою вистелила їм пряменьку дорогу в заокеанський світ.