Перший, по-осінньому, дощовий ранок. Я люблю звуки дощу. Важкі краплі розплескуються по бруківці, вікно відкрите на подвір’я, холодом ще не тягне, і кущ бузку під вікном ще не пожовтів. Я сьогодні знову вберусь в сіро-брунате...
Випростовую під ковдрою руки і ноги, і повторює ці рухи рудий кіт, який ще звечора зайняв місце на подушці поряд зі мною. Я встаю, і він зіскакує з ліжка. Я іду до ванни,а він сидить під дверима і тре лапками свої заспані оченята. Далі по ритуалу сніданок...
-Ну чого нявчиш? - Хіба не бачиш, що я вже кладу тобі віскас в мисочку? - делікатний, але вимогливий м’явкіт не стихає і не стихне, поки рудий не припаде до улюбленої страви. А я стою і думаю - ну чому я біжу на кожен його звук, встаю вночі впустити до хати, щоб, бува, лапки його не змерзли, висварююсь з іншими котами, які інколи нахабно нявчать в його бік? Чому я вважаю його істотою, яка вочевидь є розумнішою від мене, яка, напевне, так багато знає, що тільки власна скромність не дозволяє йому заговорити по-людськи?
Котик-котик, котик-муркотик... Я беру цей клубочок на руки, занурюю лице в пухнастий м’який животик і чую - муррр, муррр, муррр... Зазираю йому ввічі, ці дві прозорі півкулі, на денці яких рудими вогнями виблискують власне оченята з зіницями. Я заради його спокійного і ситого життя ладна на все... Я не буду їсти, якщо в нього їжі немає, я не потурбую його, коли він вночі вляжеться мені на ногу, а буду, скорчившись в неприродній позі, чекати, коли він перейде на інше місце, я ходжу тихесенько по кімнаті, коли він спить, бо знаю, як лякають його різкі, дразливі звуки...
- Ти така дурна...це ж просто кіт - скаже мені товаришка.- Це ж не людина, не можна до котів ставитись так, як до людей.
- А я і не ставлюсь до нього як до людей... я до нього ставлюсь краще, набагато краще. В усякому разі краще, ніж до істоти, яка ходила повз мене п’ятнадцять років, спала поряд, чогось весь час вимагала і невдоволено буркотіла.
Котик-муркотик... Це напевно єдине створіння в домі, яке не переймається шкодою від тютюнового диму, яке терпляче чекає моєї ласки, яке прийде до мене, коли мені зле і вляжеться там, де мені болить. Це істота, яка мене не осудить і не обмовить, не висварить за невипрану сорочку і не буде критично оцінювати мій сьогоднішній вигляд.
Озираюсь навкруги. Де ця людина, до якої б мені захотілося так ставитись, як до цього кота?
Сіро-брунатий мені до лиця, але так хочеться хоч інколи змінити його на яскравіший, бодай хустинку на шию вчепити рожевого кольору...
Про мене
- Ксенія
- Господь оселив наш народ в центрі Європи, в краю, де котить свої хвилі могутній Дніпро, де милують наше око карпатські плаї,де дзюркотять кришталево чисті гірські потоки,в краю,де співає свою пісню соловейко. Господь оселив нас в краю з помірним кліматом, а це значить що зимою не дошкуляють нам тріскучі морози, а літом спека, в краю,який знаходиться в спокійній сейсмологічній зоні, а це значить, що наш Творець захистив нас від великих руйнівних землетрусів і вулканів, від руйнівної сили вітрів – торнадо і смертоносних хвиль цунамі. Натомість дав Творець нашому народові родючі чорноземи, багаті корисними копалинами, дав нашим людям великі здібності і таланти, завдяки яким з нашого народу вийшло багато письменників і поетів, композиторів і піснярів, що відомі всьому світові. Отримали ми від Бога співучу мову, дзвінкі голоси, щиру гостинну вдачу, прекрасну вроду і багату культуру, а зветься край цей Україна. Кожен свідомий українець любить свою державу, свій народ, свою культуру, поважає свої традиції і в їхньому дусі виховує майбутні покоління.
Немає коментарів:
Дописати коментар