Волання обуреної душі

Мене знудило від політики. Бридко і гидко - ось основні почуття, які охоплюють мене, коли читаю нескінченні інформаційні та аналітичні опуси. Вже немає різниці, чи це поважні видання, чи жовті газетки, чи відкрито-брехливі проросійські видання, які захлинаються від щастя, коментуючи наші невдачі. Не хочу говорити про відчуття обману відносно своїх сподівань - про це пишуть на кожному кроці, не хочу згадувати події десятирічної давнини. Хочеться тільки сказати, що два рази в житті було у нас почуття невимовного щастя - вперше тоді, коли Україна здобула незалежність, і вдруге – в часи тої, помаранчевої осені. Між цими двома подіями - роки розчарувань і, як результат, повна втрата інтересу до політичного життя країни. Жили в тихому болоті з випадковими сплесками емоцій під час виборів - "ах, голосуємо за Кучму, бо не за Симоненка ж!". А потім, як і має бути, своє власне життя вийшло на перший план. Пошуки роботи, відповідальність перед своїми родинами змусили багатьох відволіктись від політики і зайнятись побудовою свого добробуту. А власне так і має бути - навіщо пересічному громадянинові читати весь цей політичний мотлох, бігати з прапорами і вигукувати гасла? Чому у багатьох розвинутих країнах такий аполітичний народ? Чи знаєте ви, скільки людей голосує в Америці чи Канаді? Правильно - трохи більше половини населення. Чому? Та тому, що багатьом з них нецікаво знати, хто там держсекретар, якими коридорами блукає спікер і хто міністр освіти. Їм головне - щоб освіта була відповідною, а державницькі інтереси - державницькими. А чому нецікаво? Правильно - бо рівень добробуту такий, що про політику думати не хочеться, краще після роботи посидіти з келихом винця або підстригти власний газончик коло хати - знову ж таки, щоб око милувало...
Наш громадянин вибіг на майдан, коли вже дістало до печінок, коли вже не було іншої ради, коли кожен день починався словами "і чого це я знов прокинувся в цій країні". І що ми отримали, "друзі"? Який результат? Які теми обговорюємо? Ющенко - зрадник, Тимошенко - з косою, Тимошенко - без коси, Шуфрич - ідіот, Мороз - мерзотник, і іже з ним – само собою, останні негідники... Свобода слова, здуріти можна яка, «впєрєді планети всєй». Ну й що? Наговорилися? Говоріть собі і далі, дурники, ми ж вам таку фішку в зуби дали…
Та йдіть ви всі під три чорти, позволителі плескати язиком!
Ми проридали від захвату біля телевізорів всю ту осінь, вимерзлися на Майдані, хто спромігся відірвати задницю від дивана. Дочекалися... Тепер вже три роки плюємось на всі боки, а як вітер не туди дмухне - то і себе обтираємо.
Хочу жити в нормальній країні, хочу вставати раненько, зварити собі кави і планувати свій день, свій рік, своє життя, а не кидатись до телевізора чи монітора, щоб вичитувати, скільки там заводів в Порошенка чи татуювань на тілі Тимошенківського зятя. Скільки ще часу потрібно, щоб цей бридкий, фальшивий, гнилий наскрізь, політичний бомонд, котрий гордо називає себе "елітою" подарував мені омріяне життя? Скільки треба часу, щоб та «еліта», дружно взявшись за ручки, почимчикувала…ну як не до дупи, то хоча б геть? Оце ніби вже й пішла, ніби інша прийшла, та чи справді інша? Щось дуже в цьому новітньому парламентові клонами пахне… Пахне, аж смердить… Немає відповіді, вони не чують...та на що ми їм здались...