Вірт...перевернута свідомість...

Чати, чати, чати… Чатимось до почервоніння в очах, від світла монітора та їдучого сигаретного диму. Це вже як ментальна хвороба – зачекати, поки всі поснуть, прокрастись до комп’ютера і поринути в світ ілюзій.
Відкритий чат… Тихенько квакає «аська» – тобі пишуть, ти гарячково відповідаєш… Ох, хтось давно чекає відповіді, а ти не встиг… або не помітив… треба скоренько відписати, бо образиться…
А, ну його, не буду відписувати, та пішов він… Я – не я, і імені не маю… Я просто псевдонім, я просто нік…
Нік може собі дозволити багато розкошів. Нік може облаяти когось, якщо настрій не вельми доброзичливий, нік може освідчитись в коханні або плести вінок сексуальних фантазій. Нік може пропасти на тиждень або місяць, і ніхто з інших, нібито дружніх, знайомих ніків, не стривожиться і не схвилюється твоєю пропажею. Ніки можуть душевно і мило годинами розмовляти між собою, вставляючи зацікавлені коментарі, і в той момент, коли ти вистукуєш свою найбільшу таємницю, у відповідь побачити – «абонент вне сети». Ти не хочеш, щоб «сообщение будет ему передано, когда он будет в сети», ти почуваєш себе обдуреним, ти вдарився на бігу лицем об стіну і розчаровано стираєш цемент з чола. Добре, що не кров. Це ніби розмовляєш з людиною, і раптом вона зникає з-перед очей, ніби її і не було ніколи, а ти стоїш, як дурень, і роздумуєш над своїми параноїдальними симптомами.
Душевний нік може розпитувати тебе про все що завгодно, і, якщо ти довірливий і викладеш йому якусь частку життя, то завтра весь твій, такий знайомий чат буде знати, куди цілував тебе твій коханий. Більше того, заходячи в чат і тиснучи заповітну кнопку «приват», тобі здається, що ти вже сховався під ковдру, де можна нашепотітися досхочу, а назавтра твій тихий шепіт голосно відлунює у словах всіх довірених завсігдатаїв.
О, ці ілюзії наївняків! Та це тільки спочатку, на перших порах чатланства і аськоплітства, а згодом ти звикаєш і сам починаєш поводитись відповідно...
Сьогодні ти – лесбіянка, завтра – наївна дівчинка, а післязавтра – нахабний хлопчисько. Ця многоликість захоплює і приносить якесь дивне задоволення, якщо роль, звісно, зіграна не бездарно. Нік – це можливість щохвилини проживати чуже життя. Це сцена для акторів буденщини, на якій є можливість розкрити себе у всій своїй красі і сховатись від пильного погляду глядача. Це можливість, не оглядаючись на знайомих, сказати все те, що ніколи не наважишся сказати в очі, це ширма, яка закриє тебе від реального світу.
Ніки закохуються, дружать, сваряться між собою. Інколи з’ясовують стосунки в нікогрупі до тремтіння пальців, пліткують один з одним або всією командою накидаються своїм злослів’ям на випадкового новачка.
Довірливе щеня, яке попадає в собачу зграю, навіть не усвідомлює, з якою швидкістю кожне його таємне слово множиться і розлітається по самих віддалених куточках планети.
– Ти знаєш, шо вона вчора про тебе сказала? One sec, зараз копірну… – і ти вже читаєш, ти вже нервуєш, ти вже хочеш впитися їй в горлянку. Тільки дрібка вродженої порядності заважає тобі проверещати на весь світ те, що позавчора тобі захоплено розповідали доброзичливці про неї.
– А він? Та як він міг мовчати? Він все бачив і не втрутився, от свиня… скільки років його знаю, а не думала… А ти його бачила коли-небудь?
– Ні, ніколи, але чотири роки дружимо…
Дружимо…. Кінь від сміху не втримається… Потім виявляється, що насправді цей нік дружить п’ять років з іншим і вже останні чотири з них обговорює і обсмоктує з усіх сторін життєві перипетії наївняка.
Це все не стосується підліткових чатів, де обговорюють, в основному, переваги гашишу над колесами або навпаки. Де агітують слухати тільки реп або ГлюкоZ’у, або ще якусь лабуду. Де домовляються після школи піти разом попити пива. В цих чатах своє малече життя, і дорослі люди, забрівши туди, надовго там не затримуються.
Є чати, де в основному збираються люди, за віком старші (я не про інтим-чати). Здається – солідна людина, працює десь там в банку-фірмі-університеті. Напевне, турбот по горло. Діти, дружини-чоловіки, батьки-друзі, дачі-машини і таке інше. А ні! Кожну вільну хвилину, чи на роботі, якщо є змога, чи ввечері, вдома, рука тягнеться до звичної ненависно-улюбленої іконки.
– Чекай, не відключайся, я скоренько збігаю за сигаретами, – просиш свого чудового віртуального друга. Ви розмовляєте вже три години, а ти так мало йому сказала, і він ще хотів розповісти тобі про свою нову коханку…
Ти за п’ять хвилин прибігаєш назад і читаєш здивоване:
– Заради мене ти так скоро бігла? Та ну що ти… договоримо в наступний раз… треба іти спати, завтра рано вставати.
В його нерозумінні твоєї щирості вже голосно звучить: ти не людина, ти – нік... Він уже давно себе ним усвідомив, знайшов своє затишне місце у цьому віртуальному світі, а в твоїй душі ще звучить наївна віра у правдивість айсік’юшних звірянь…
Ми вже часто і не шукаємо гарного співрозмовника в реальному світі. Навіщо? Усе між собою залюбки обговорять примарні ніки.
Ерзац спілкування, ерзац дружби та кохання і, врешті, ерзац життя.
Брак реального спілкування. Такі прості категоричні слова, які нібито повинні пояснити поведінку всіх жертв техногенних процесів.
Нам нікуди не дітись від цього клятого прогресу, та все ж не втримаюсь і розповім вам коротесеньку історійку. Якось зайшла я у гості до такої собі львівської панусі. Старенька бабця, зі срібними підвитими кучериками, у новій шовковій сукні, вийшла в передпокій, простягаючи до мене руки.
- Заходь дитинко – мовила вона – у мене сьогодні святковий день, ти прийшла вчасно.
Я зайшла до кімнати і присіла до столу. На столі парувала в горняткові запашна кава, а поряд стояла невеличка шкатулочка з різьбленого дерева.
Пані відкрила ледь тремтячими руками кришку шкатулочки і витягла з неї, перевитий пурпуровою стрічкою, стосик листів.
-Ось глянь, у мене сьогодні, як і кожного року в цей день, побачення. Хочеш, я тобі почитаю?
Старенька взяла одного конверта, витягла з нього листа і почала читати.
«Кохана моя Марусе! Ось видалась вільна хвилинка і я поспішаю тобі сказати»…
Далі читала мовчки, ворушила легенько вустами, похитувала головою, посміхалась. Вона забула про моє існування, а я дивилась на неї і думала - вона не знає, що таке Інтернет, електронна поштова скринька, ICQ та SKYPE. І як на неї, то це велике щастя. Бо з ким, з чим, вона призначала б собі сьогодні побачення, у яких вітрах та просторах шукала б ці теплі, любі серцю слова, що писав їй коханий чоловік з фронту? Що залишилось би у неї реального, матеріального, того, що можна взяти в руки, голубити, цілувати та прикладати до серця?
А сьогодні я згадала те побачення і подумала, що недарма пишу цю статтю і однодумці у мене обов’язково знайдуться. Написано року 2004-го