Віруючі та лукаві

Кожен день ми у змові. Нашій душі хибно видається, що вона може змовитись з Богом. Ми не дотримуємось посту, забувши, що час великого посту є часом покаяння. Отак, сорок днів без малого, споживаючи ковбасу, запиваючи її горілкою, витанцьовуючи в клубах, ми спам’ятовуємось тільки у Великодню п’ятницю і сумирно постимо ці два останні дні, щоби потім радісно сісти за стіл до Великоднього сніданку. Добре, якщо перед тим хоч до церкви сходимо.
Очевидно, що так роблять не усі. Але мова зараз йде про людей, для яких віра є чимось поверховим, обрядовим процесом скоріше, аніж власне вірою. Бігаємо до ворожок, заздримо, обмовляємо, злословимо, а ввечері, нашвидку промовивши «Отче наш», щасливо засинаємо, переконані, що цим уже виправлено всі наші гріхи. Адже Бог добрий, він все розуміє і пробачить. Віримо в це сильніше, ніж в Господа, якого хочемо бачити таким всепрощаючим і вирозумілим дядечком на небесах.
Довелось мені знати чоловіка, котрий щонеділі ревно молився в церкві, склавши руки і б’ючи поклони, опісля приходив додому, падав на коліна перед дружиною і слізно просив у неї вибачення за всі образи. Каяття його було направду щирим, та на наступний день знову починались в хаті сварки, а деколи і бійки. Дружина ненавиділа свого чоловіка, з презирством та зневагою чекала його недільних розпластувань та запізнілого каяття. Ось і думай - вірує цей чоловік, чи зневажає віру…
Інша знайома жінка, тримаючи при собі багато років поспіль коханця і відбираючи його в законної дружини, на пораду священника покаятись, відповіла приблизно таке :
-Я точно знаю, що після каяття, все одно з ним зустрінусь і знову згрішу, то навіщо каятись? Щоб ще більший гріх на душу брати?
По-різному можна ставитись до цих слів, але вони хоча би чесні, і перед собою, і перед Богом.
Проходячи повз місце, де нещодавно застрелили львівського кримінального авторитета, в голові вирують думки. Неприкрито злі та обурливі. На місці злочину – вінки, свічки, лампадки згуртувались, неначе для того, щоб усьому народові продемонструвати – ось які ми, як скорбимо за нашим «братаном», як бажаємо йому вічної пам’яті…
А мені хочеться плюнути в той бік, де мерехтять у сутінках свічки. Знаю, багато хто скаже – «про мертвих або добре, або нічого». Ще згадають кілька приказок на цю ж тему, але скільки б не згадували, все буде відгонити блюзнірством. Ще вчора – «подільники», сьогодні – засмучені бригадні «друзі». А проміж «вчора» і «сьогодні» десь існують і ті, що вистрелили нещасному в голову. Хтозна, чи не вчорашні, хтозна, чи не сьогоденні. Адже у цьому середовищі є звичайною річчю, коли вбивають свої і оплакують ті ж самі, і вінки чіпляють до паркана вони ж, сумні і опечалені…. і знайдуть час, і відірвуться від перерозподілу майна убієнного, поспішаючи замельдувати чи то перед Богом, чи перед собою смиренність на порозі потойбіччя.
У хатах всілякого рангу бандитів на стінах, на самих видних місцях – ікони. Часом повиті вишитими рушниками, часом зі свічками коло образів.
Чи це є звичайною атрибутикою, чи заграванням з Богом, чи, може, випрошуванням собі індульгенції на майбутнє? Чи щиро вірують ці люди, наскільки міцною є їхня віра в Господа? Вони ритуально відвідують храми, деякі з них жертвують немаленькі суми Я переконана, що все це є для них фарсом. Однак, існують і інші думки. Одна з них – кримінальні злочинці насправді щиро вірують, вірять у те, що пожертви на храми спасуть їхні душі, або, що бодай дещиця їхніх благодіянь зарахується на Вищому Суді і простяться злочини, які вони скоюють щодня. Свята церква приймає всякі пожертви, приймає незалежно від того, хто жертвує.. Пояснення в тому, що пожертва йде не стільки церкві, скільки людям. Крім церковних потреб, як то будівництво храму, чи друкування релігійної літератури тощо, велика частка грошей іде на забезпечення обездолених бідняків, на сиротинці, на благодійні обіди, одяг і таке інше. Отже це є причиною, з якої потрібно не вирізняти чесні і злочинні пожертви.
Ще більшим знущанням над самими засадами релігії видаються мені походи по церквах наших «злодіїв в законі», а саме, так раптово і поспішно увірувавших в Господа, політиків. Припускаю, що деякі з них, можливо, щирі в цьому. Але теж дозволяю собі припустити, що цих, щирих, насправді мізерна кількість. Усі інші, відбувши показовий виступ у храмі, займаються таким самим грабунком, тільки у масштабі далеко більшому, ніж злодюга, котрий краде чуже авто, чи витягає гаманець у тітки в трамваї. Дивлячись на ці кам’яні обличчя під час проповідей, здається, що у них якраз випала вільна хвилинка , аби обдумати, куди ж перекинути пару-трійку зайвих мільйонів, як ці солодкі, мамонові гріхи сховати від чужих, теж жадібних, очей і рук, та якого «КАМАЗа» чи «КРАЗа» задіяти для наступного «нещасного» випадку на трасі.
Митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському листі «До української інтелігенції» писав:
«…признаватися до обов’язку, а не сповняти його, це очевидна неконсеквенція і несумлінність. Признавати, що є життя загробове, що після смерти жде нас кара або вічна нагорода, а жити так, немов би смертю мало все скінчитися, це противоріччя…. Ми люди, слабкі вже від природи, часто допускаємося в житті подібних неконсеквенцій. Без огляду на це, люди не перестають бути християнами. Байдуже на упадки і моральні збочення, людина залишається християнином, як довго, в теорії принайменше, признається до Христа, вважаючи його науку за правдиву й Богом об’явлену.»
Ці слова слід розуміти так, що незважаючи на гріхи, котрі робимо, ми все ж залишаємося християнами до того часу, поки віримо в Христову науку.
«Та не значить це, - каже далі митрополит, - що відвертаючись від Бога, порушуючи його заповіді, грішник може завше розраховувати на його ласку і допомогу. Бог перестає благословляти його в житті і перестає слухати його молитви.»
А, отже, якщо в душі немає місця справедливості, милосердю і любові, якщо в душі немає міцної віри, якщо в душі панує лукавство і обман, то намарне вишиковуються в храмах «сильні світу цього», намарне горять ті злочинні свічки та лампадки, намарне складаються сумирно руки і зводяться очі до ікон.