Лік чи спасіння?

І чому це мене завжди сприймають через призму сексу? Адже, знайомлячись з чоловіком, зовсім не думаю про те,щоб лягти з ним у ліжко. Навпаки, частіше всього мені бридка сама думка, що до мене доторкнуться чиїсь незнайомі руки...а вже про поцілунок годі і казати. Дивлюсь на свій портрет, приклеєний до комп’ютера - красива, як кінозірка, а нещаслива що вже й казати. Просто дурна та й годі, пливу по життєвій течії і бачу, що мною постійно хтось управляє, хтось маніпулює. Я - не я,собі не належу, а управляють мною ті, хто в даний час захопив, завоював.
Дурне життя...Гидко слухати або читати вислови типу "життя прекрасне", "так цікаво жити" і таке інше...Гидко і заздрісно,бо життя таки прекрасне, тільки чомусь чуже, інше життя, яке пробігає повз мене, не зачепивши навіть подихом. Я в стороні, я навіть не спостерігач..
Перечитую написане -повна маячня клімактеричної дурепи, яка чомусь не знайшла місця під сонцем і тепер звинувачує весь світ. Та ні, насправді нікого не звинувачую крім себе,слава богу, на це глузду вистачає. Дівчина якась виспівує в телевізорі, кіт, заглибившись в свої котячі думки, лежить на столі -ось і вся моя компанія на цей вечір. Та власне чому тільки на цей? Вже півроку таких вечорів,коли не хочеться нікого бачити та навіть і чути, коли лінь підійти до телефону. Пляшка з вином поступово порожніє. Вино помагає,не так,щоб радикально,але все ж стає трохи веселіше. Гаразд, завтра іду в спортзал -ось що мені потрібно.Ці обіцянки я даю собі мало не щодня, а назавтра буде все, як учора - горнятко кави, цигарка, докори сумління стосовно тієї ж цигарки, екран монітора. Сідаю,читаю гарячково всілякі новини,гортаю сайти розуміючи, що ну їх к бісу, треба одягтись і вийти в люди. Одягатись не хочеться - ні, мені таки потрібен психіатр. Що ж робити, де віднайти себе, загублену багато років тому? Чому так стається в житті? Ще малою чула від мами розповідь про те, як незнайомий дідусь в автобусі, глянувши на мене, сказав -"з цієї дитини виросте велика людина або велике ніщо". З дитинства я звично пам’ятала першу половину речення - мені здавалось,що формується ота велика,обіцяна дідом людина. Аж раптом оговталась - вже виросло велике ніщо. Ото! Почала за образи, скінчила за гарбузи -так казала моя мама. Ось тобі секс, а ось вже і "самоунічіженіє"...
Брешу -крім дівчини і кота є ще речі,які оточують мене так багато років,що вже перетворились на мовчазних друзів,якихось вивішених на стінах супутників життя. Дивлюсь на картину - де, цікаво, той хлопець, який намалював її для мене і подарував на день народження? Скільки років тому це було? Двадцять чи двадцять п’ять? А вона висить на стіні -сумний осінній пейзаж,якісь мокрі від дощу гілки дерев, хатки та зовсім нерадісні зграйки птахів. О,то ще той був тип, цей студент-художник Дімочка...напевне вже мене забув, хоча знов брешу -мене ніхто не забуває - що є те є, тут можна і не кокетувати...
Депресія.. жахливе слово для тих, хто знає, про що йдеться. Я чула раніше від знайомих фразу типу "у мене депресивний стан". Скільки зверхньо-мудрих порад давала з висоти свого тодішнього, буцім успішного, життя, від пігулок до поради закохатись. Важко зрозуміти проблеми іншої людини, коли в тебе є все -і цікава робота, і сім’я, і друзі. Але буває так, що раптом ти залишаєшся одна, своєю власною рукою викреслена з життя, ніби на безлюдному острові. Тобі ніхто не дзвонить, ти нікому не потрібна. Та й друзі виявляється зовсім не друзі, всі люблять успішних... Хтось скаже -сама винна, значить не так жила, не з тими дружила, не тих кохала... Я вже чую ці голоси... Так кажуть ті, з того "успішного" життя, ті, які завжди знають, де треба підстелити солому, ті, яким здається, що подібні речі їх ніколи не спіткають. О, ця самовпевненість...
А призма сексу? та вона лишається, вона є, куди ж без неї... 2004 рік