Шовіністичний синдром

В цілях пізнавальних я вирішила прогулятись інтернетними хащами. Вечір був нікудишній, нічого не вимальовувалось більш цікавого. Недавно встановлена програмка “Skype”, зваблювала можливістю спілкування. О, та тут скайпкасти є! Як гарно, це ж можна поговорити, можна послухати, про що говорять інші учасники. Велике розчарування спіткало вже у перші хвилини так званого спілкування.
-Ну, про що поговоримо? Хто запропонує тему? – голос ведучого звучав досить впевнено.
-А у нас тут с Украіни єсть – почувся в навушниках голос - хохлушка, что ль?
-Ні – була моя, трохи шокована, відповідь.
-Ето хорошо…
-Почему? – перейшовши на російську, спитала я.
-Не люблю хохлушок… глупые они…
-Украинка она – почувся ще один голос з динаміка. Цей голос належав хлопцеві з Томська. Як виявилося трохи згодом, він був родом з Донецька.
-Правильно, я українка.
- Ну и как там у вас в Хохляндии? Весело живется? Вот не дадим вам газ, салоедам, тогда попляшете – «масковський» акцент звучав досить виразно, щоб було не розібрати місцеперебування ведучого.
Після короткої розмови з бувшим донеччанином прийшла до висновку, що закордоння таки позитивно впливає на патріотичні почуття, бо хоча він і розмовляв російською, але виявив неабияку зацікавленість життям в Україні. Даю йому, а заодно і всім бажаючим, посилання на «Хайвей».
-Ой, глянь… «пошук па парталу»… ги-ги-ги…не могу, уржаться можно, че за язик! – це «масковский» коментар. А че не виходітє в Рунет, к нормальним людям?
Стало невимовно бридко, ніби ненароком притулилася до чогось холодного і слизького…
Півночі, обурено кидаючись у ліжку, намагалась затамувати в собі націоналістичні почуття. Який хам, це ж треба! Ну чому я не почала з ним суперечку, чому не стала відстоювати свої погляди, адже вважаю себе національно-свідомою людиною, здатною і відсіч дати, коли потрібно. Може синдром інтернетного «інкогніто» спрацював? Та ні, навпаки, незнайомій людині, ще й в інтернеті, можна розповісти багато такого, чого в очі і не скажеш. Чому просто від’єдналась від цього скайпкасту? Може тому, що зрозуміла – такому нічого не поясниш, не втовкмачиш в його зарозумілу «великоруську» голову? Комплекс «покинутого старшого брата», нічого не поробиш…
Сказала про це ще одному своєму «скайповому» знайомому з Нарви. Він, як виявилось, «хохлушок» навіть дуже любить. Та зараз не про це. Розповідає мені, що треба написати в якусь там інстанцію листа, і має проблеми, бо треба естонською мовою писати.
-То напиши – відповідаю.
-Так я ж не знаю естонської мови !
Отут прийшов час здивуватись мені. Народився і виріс він в Нарві. Так, це правда, живуть там здебільшого росіяни. Але ж 45 років в Естонії живе, а мови не знає!
-Да ну! Навіщо мені їхня мова, яка фігня! Скільки проблем від того, що офіційні документи потрібно на державну мову перекладати з російської, ще й перекладачеві заплатити.
-А чого ж ти не вивчив до цього часу?
-Та навіщо вона мені здалась! Та й складна дуже…
Почалась суперечка. Пересварились. Нічого один одному довести не змогли – кожен стояв на своєму. Помирились. З того часу обходимо стороною мовні та політичні питання.
Не хочу, Боже борони, сказати, що росіяни – безталанний народ, але чому українець їде працювати в Португалію, або Італію, і за півроку вільно «цвенькає» їхньою мовою, досконало вивчає англійську за кілька років, якщо заносить його доля до Америки чи Канади? Моя родичка вийшла заміж за вірменина і живе в Єревані. Чудово розуміє вірменську, розмовляє, читає і пише вірменською.
Інша моя знайома народилась і виросла в Душанбе. Етнічна росіянка. Вчилась там в університеті. Навіть групи у них були розділені на «чорних» та «білих» – групи таджиків та групи росіян. При цьому таджики російською розмовляли, а росіяни таджицькою – ні. Ба, навіть стояти дівчині з таджиком на вулиці і просто посміхнутись, рахувалось поганим тоном. «Вища біла каста» не могла допустити такої зневаги.

Мені здається, що справа тільки в бажанні. Чим вищий духовний розвиток людини, тим легше їй позбавитись тієї великоруської удавки та зашореності. Та таких росіян, справжніх, інтелігентних та нешовіністично-настроєних, чомусь на наших теренах одиниці, а, до слова, в Москві, ще зі свічкою треба пошукати. Більшість ніколи не хотіла вчити, не хотіла знати, причому не хотіла принципово. Навіщо це здалось окупантам?
Не дуже хочуть тієї освіти і тепер, хіба як біда примусить, бо генетичний код закладений давно і вивільнитись від нього, ой, як важко. Це стосується, передовсім, відношення до мов пострадянських республік. Англійську, німецьку, французьку вчать з азартом, а мову країни, в якій народились та виросли - не вчать принципово.
Сміються з молдаван, регочуть з чукчів, шиплять на прибалтів, зневажають цілу когорту середньо-азіатських народів, обзиваючи їх «чуркестанцями». Про «хохлів» уже мовчу. Ми - такий собі вічний подразник для «обіженої» Росії. І як би їм не хотілося показувати себе гоноровими і зверхніми, а в душі зачаїлася злість на всі народи, які не оцінили «покровітельствєнно - дружествєнного» ставлення до них, і розбіглися при першій можливості.
Хвала Богу, що розбіглися, що виникла така сприятлива ситуація, коли можна було скористатись нагодою і, подякувавши за багаторічну «опіку», вирватись з дружніх, сталево-міцних обіймів та почимчикувати своїм шляхом. Нехай тернистим. Нехай кривим і довгим, аби тільки не завів нас на манівці, аби тільки довів до омріяної цілі.
Може на цей раз вдасться. Може після того, як вся та, наша, політична сволота перегризеться між собою і поз’їдає або позабиває одне одного, після всіх тих зомбувань карими оченятами з телеекрану, після всесвітнього реготу над тією нашою нещасною державою, прийде якесь очищення. Наївно сподіватись і тоді, що Росія нас полюбить, та грець з нею, нехай не любить, аби не заважала і не пхалась до нас зі своїми порадами та «нравоучєніямі».